У 1937 році журнал «Нова хата» запитав у письменниці та тогочасноі тревел блогерки Софії Яблонської, як вона пише та як працює.
На що та написала довгий текст про те, чому не пише.
«Надто мені до писання потрібно «атмосфери». Правда, як це звучить претензійно?
Хоч для мене це слово виражає тільки кілька майже матеріальних вимог, як самота, тиша та брак буденних клопотів на голові; а це не завжди легко здобути. Отже, колись і потім в мене було, як було... ну, а тепер? Тепер я замужем!!!...
— Ось, ось, ось, — вигукнете всі, — ось призналася, сама показала пальцем на боляк!..
Передусім це не боляк, а потім мій муж не є мені ніякою перешкодою до писання, навпаки, він перший готов на всі уступки, тільки щоб я писала, якщо це мені потрібне до щастя, до моєї рівноваги...
Тож пишіть, скажете! Пишіть день, пишіть ніч, пишіть якнай-більше, поки обставини сприяють!..
Ні!.. Не вдається! Не можу!».
Далі вона веде, що відродився приспаний дух ґаздині та загалом розмірковує і про жіноче письмо, і про конфлікт між доглядовою чи домашньою працею та прагненням бути письменницею.
«У голові ще гудів бренькіт помитого начиння, а думки вже були зайняті турботами про обід, непрасоване білля, про діряві панчохи.
Зрозуміло, що в тому й лежить причина, чому багато жінок, що виходять заміж, пишуть менше та гірше, а то й іноді зовсім замовкають. Це через те, що родинне життя, яке б воно не було, ставить жінку, та передусім її, віч-на-віч із буденщиною, що її вона мусить «перетравити» самостійно, коли хоче дати своїй родині безжурну та затишну атмосферу.
А коли не хоче - бунтується проти долі й веде вічну війну з цією буденщиною, тоді від цієї війни розбивається і гіркне ціла родина та з нею й сама жінка.
Від цього, зрештою, література ніяк не може скористати.
На цю складну проблему, що для кожної з нас представляється інакше, дуже трудно дати яку-небудь відповідь, тим менше розвʼязку. В кожнім разі, якщо для деяких жінок проблема представляється подібно, то я перша розумію, чому вони рідко та мало пишуть, та нерадо відгукуються на подібні анкети, що на них треба б відповісти з рукою на серці, як при сповіді, битися у груди, хоч так хотілось би гукнути цілому світові:
— Лихо побери, коли б я не жінка та коли б я подалі стояла від необхідних дітей, начиння, обіду та шкарпеток, — тоді, може, і я мала б приємність задати чоловікам питання: «що ж то їм перешкоджає писати?
Можливо теж, що ситуація дещо змінилась би, коли б жінка зуміла визбутися свого нахилу до «дрібничковости», себто, добре зробленої дрібної праці, вразливоста та іноді перечулення, а замість того набралась вона чоловічої впертости, амбіцій та постановила собі — нехай там світ валиться, муж буде без обіду, дитина без сорочини, а я буду писати, «бо це одинока суть мого мого життя!».
Загалом закінчує тим, що родинне життя не завжди є перешкодою, але загально тенденція така.
На цю свою думку вона отримали відповідь від іншої українською письменниці. Вгадайте якої?
Напишу новий пост за хвилин 10.
доповнення: все ж журнал був «Нова Хата», просто книга дуже дивно зібрана.