я не знаю, як називати протяги над свіжими могилами,
я не знаю, як заперечувати вогонь,
я не розумію значення каменю,
що вимивається навесні.

Але варто визнати – ми самі
боїмося говорити відверто про те,
що нас насправді хвилює –
про можливості пам’яті.

Страх утратити все лишає тебе ні з чим.

Хтось говорить «смерть» – і всі завмирають.
Так, ніби ми приречені слухати
те, що не надається бути почутим.

Нас із тобою і далі поєднує стільки речей.
Стільки нічних переходів,
таємних дверей, мовчазних коридорів.

Вітер, який прилітає з моря,
проходить містом, як ніж
і зникає за пагорбами.

Дощ, мов точний переклад,
робить ближчими небеса.

Теплі доми на проспекті.

Розриви небес над площею.

Легкий, безкінечний світ,
світ нашого співу, світ нашого смутку,
у якому навіть самотність
сприймається, наче вияв чиєїсь любові.

Ще одна спроба відчути можливості мови.
Ще один шанс перервати мовчання.
Ще один доказ існування Бога.
Такий простий.
Такий очевидний.
Такий моторошний.