страшно середньовічне

погоня за вовком у переписаному в xv столітті трактаті про полювання.

#песики

насичений робочий рік (із кількома, зрештою, моментами відпочинку) — весь на тлі яскравого, безхмарного неба — в рукописі 1425 року.

#робочібудні #навсесвійчас

архангел михаїл флегматично коле біса на мініатюрі з часослова середини xv століття. хай там як знають, а нам своє робить.

#війнавнебесах

часом середньовічні штуки — як, наприклад, оцей оптичний обман із рукопису xv століття — мене страшенно зворушують.

ви тільки уявіть, як багато любові хтось вклав у цю маленьку примітку. як він, мабуть, радів, коли вимальовував шнурочки на двох боках аркуша, і бганки пергаменту навколо них. як чекав, щоб хтось помітив цю дрібну маргіналію, одну з десятків у 15-кілограмовій книжці, і як тішився, коли вона справляла враження. (яке ж воно чудове навіть через пів тисячоліття).

такі думки не обов'язково повертають віру в людство тут і тепер, але трошки допомагають із загальною перспективою. теж непогано.

#вечірнінотатки

жаби з хробаками повзають по мементо морі, вирізьбленому десь у 1520-х роках.

#всітамбудемо

півтора тижня тому ми трошки говорили про манікули — а тут знайшлася ще одна, багатозадачна, тицяє в текст навіть не грабельками, а восьминожкою якоюсь.

#куточокбібліофіла

єзекиїл у рукописі хіі століття їсть книжку, яка в його вустах солодка, як мед, і навряд чи здогадується, що це колись буде педагогічним прийомом.

у примітці до книжки про іберійські рукописи (яку, до речі, можна безплатно забрати на амазоні — і це чудова книжка, дуже раджу) кетрін бравн пише, що в середні віки в юдеїв існувала мальовнича церемонія початку навчання: вчителі писали на табличці літери й мастили їх медом, а учень (хлопчик, звісно), злизував мед, щоб дізнатися, якими солодкими можуть бути слова писання. (в апокаліпсисі є щось про те, як солодке в роті перетворюється на гірке в животі, але то вже новий завіт і зовсім інша навчальна програма).

#старозавітне #книжказабезплатно

дивні люди й народи з «книги про властивості речей», переписаної 1475 року. (а ті, що зовні не дивні, дуже вже незвично залицяються).

#голілюди #різнілюди

не дуже привітні звірята з іспанського рукопису xv століття. мабуть, хтось їх витяг із ліжка в суботу вранці.

#песики #котики

в абатиси к’яри з монтефалько, що жила наприкінці хііі століття, бували цікаві видіння. вона розмовляла зі святими і з душами в чистилищі, бачила бога-суддю, а якось узріла очима душі втомленого христа, який ніс хрест, шукаючи, де б його поставити. тоді к’яра запропонувала ісусові своє серце — нехай залишить хрест там.

ця зустріч стала темою гарної фрески й джерелом трохи змішаної метафори. штука в тому, що християнські автори часом описували присутність христа в людському серці або розумі як своєрідну вагітність. наприклад, амвросій медіоланський називає ісуса «хлопчиком, який народжується з того, хто приймає духа спасіння в матку свого розуму»; а франциск ассізський пише про те, що «ми — христова мати, коли носимо його в себе в серці й тілі з чистою любов’ю і щирим сумлінням». тож к’ярине серце внаслідок видіння доволі буквально завагітніло ісусом — а водночас від ісуса.

утім, дізналися про це тільки після її смерті. 1308 року, коли абатиса померла після тривалої хвороби, черниці постановили забальзамувати її «через її святість і через те, що бог так сильно втішався її тілом і серцем». вони, отже, розітнули к’яру зі спини й вийняли внутрішні органи, спершу не звертаючи на них особливої уваги, — а потім згадали, що варто придивитися прискіпливіше.

пам’ятаєте, ми колись говорили про те, чи можна молитися у вбиральні? так от, ідея про диявола в лятрині в деяких випадках поширювалась і на кишки, бо де ж іще може жити зла сила, як не в місці переробки відходів. додайте до цього те, що містицизм — то явище ненадійне, бо ж ніколи зовсім точно не знаєш, оселився в містичці дух святий чи біс, і стане зрозуміло, чому сестри вирішили перевірити к’ярині органи на наявність знаків: якби вони знайшлися в кишках, це означало б підступи диявола; якби в серці, монастир отримав би серйозну заявку на власну святу.

перемогло таки серце. розрізавши його, сестри побачили там мініатюрне розп’яття (під час канонізаційного процесу, який, щоправда, не увінчався успіхом, одна з черниць описувала його як «фігурку крихітного чоловічка, хоча й не зовсім сформованого», тобто знову маємо метафору вагітності) й дрібні об’єкти — ніби інструменти страстей. а в жовчному міхурі к’яри знайшли три камінці, які проінтерпретували як знак трійці (і які, мабуть, за життя завдавали абатисі чималого дискомфорту). на розтин жовчного навіть покликали місцевого лікаря, але він, потримавши міхур у долоні, сказав, що недостойний такої честі, то сестрам довелося все робити самим; зате потім лікар запевнив черниць, що камінці в жовчному точно чудесні й природного пояснення не мають.

іще одним доказом того, що к’яра таки скоріше свята, ніж навпаки, стали чудеса. уже невдовзі після розтину її серце оздоровило чоловіка з хворою ногою. а інший чоловік, який насміхався з чудотворного серця, сильно поранив руку — і вирішив, що варто надалі тримати скепсис при собі.

усі ці події, щоправда, не допомогли під час канонізаційного процесу; серед його учасників знайшлося достатньо скептиків, які вважали фігурку в серці справою не божественного втручання, а земної майстерності, та й загалом локальні містички в xiv столітті були далеко не пріоритетними кандидатками на канонізацію. тож к’ярі довелося чекати папського схвалення аж до 1881 року (сумніваюся, що вона цим сильно переймалася). але цікаво, що під час процесу ні в церковної влади, ні в к’яриних родичів не було претензій до розтину й ретельного дослідження органів абатиси — усі питання стосувалися хіба того, чи не підробили сестри знаків божественної присутності.

фреску і к'ярине серце досі можна побачити в присвяченій їй церкві, але знайти їх фотографії в нормальній якості мені не вдалося, тож доведеться обмежитися чорно-білими ілюстраціями з книжки катарін парк, якій дуже дякую за цей чудовий сюжет.

#дрібкасвятості #ніжнапобожність

якщо вам, як і мені, для повного щастя бракує нормального розуміння латини, але ви, на відміну від мене, готові з цим браком таки щось робити, то я вам принесла плани на довгі зимові пообіддя: курс із класичної латини від печери платона.

схема курсу теж цілком класична: починається з фонетики (після якої ви ще більше закочуватимете очі на латинські фрази в американських фільмах), під час вивчення граматики напрацьовується словниковий запас, а полірується все синтаксисом — зброєю, із якою не страшно ставати до герцю із філософськими текстами. викладатиме це все марія остапенко, а після курсу вам дадуть сертифікат про завершення, який можна буде показувати людям на побаченнях.

сам курс відбуватиметься від 24 листопада, по неділях о 17:00. загалом зустрічей буде 25, тобто ви перейдете зиму, потихеньку набуваючи нових знань, і випурхнете в літо вже цілковито олатиненими. приєднуватися можна як офлайн (зустрічі відбуватимуться в києві, в офісі печери платона), так і онлайн (через зум). прогулювати, звісно, не варто, але якщо дуууже треба буде, то не страшно: для учасників усі лекції існуватимуть у записах.

ось тут — посилання для реєстрації.
отут — подія на фейсбуку.
отут — канал київської школи давніх мов, якщо вам раптом треба не тільки латина.

#безсоромнареклама

зненацька ведмідь у хроніці дібольда шиллінга (1484 або 1485 рік).

тобто не такий уже цей малюнок і раптовий — хроніка загалом багата на ведмедів, вони там є і як звичайні звірі, і як геральдичні символи (на мініатюрах часто трапляється герб берна), то не дивно, що в когось із читачів з'явилося натхнення саме на такі карлючки.

#домальоване

побачила цю ілюстрацію в часослові xv століття й одразу згадала класику. то спонсори цього допису — віктор неборак, віктор морозов і «мертвий півень», а дракона ми будемо звати джульбарсом.

#свояатмосфера

ранньосередньовічна пряжка з позолоченої бронзи, знайдена в похованні жінки на теренах сучасної угорщини. красень у центрі (й у гарному дизайнерському шалику зі змії) — це, ймовірно, син одіна тюр.

#требабільшезолота

коли 25 coffee roasters написали мені, питаючи, чи хочу я їхньої кави в обмін на відгук, я сказала, що ниньки дуже далеко живу.

«не страшно, у нас якраз відкрилося представництво в європі», — відповіли вони.

тоді я чесно попередила, що до кави ставлюся вкрай вередливо, маю свою рутину і не визнаю кислинки.

«не страшно, ми вам усе підберемо», — відповіли вони. люблю, коли люди вірять у себе.

і підібрали. і кава приїхала. і була заварена й чудово пахла. і навіть вирушила зі мною на перекладацький семінар, що було дуже хорошою ідеєю, бо там, звісно, стояла кавамашина, але ж ну (втім, маю визнати, що після кількох діб із п’ятьма годинами сну в кожній навіть кавамашинне американо заходило, як у суху землю). і посприяла розширенню перекладацьких горизонтів, бо як би я ще дізналася, що деколи в польщі каву, запарену в горнятку, називають «плюйкою» — вочевидь, через спльовування кавинок. одне слово, виявилося дуже приємно.

якщо ви теж хочете приємного, то в 25 coffee roasters є п’ятдесят із гаком варіантів свіжообсмаженої кави навіть для вередливих каволюбів. а в мене є промокод середньовічне, який дає 20% знижки на їхню каву (крім дріпів, комбо і наборів) і діє до святих факунда і примітива (я не вигадую, можете самі глянути в літургійному календарі), тобто до 27 листопада. і вам навіть не обов’язково бути в україні, щоб кава до вас приїхала свіженькою і запашною, можна замовити її на європейському сайті.

книжка на ілюстрації — це розслідування ігнація дудкєвича про владу й корупцію в польській церкві, нічого нового, та неможливо відірватися. кава в горнятку — сальвадор санта ана, яка пахне так, як я в дитинстві була певна, що мають смакувати медунки (і вічно розчаровувалася), — рожевими цукерками. на семінар їздила (і звідти не повернулася) аравія, чудова й осіння, із легким ароматом диму.

#безсоромнареклама

янголи цього року щедро вродили. цікаво, їх треба рвати чи струшувати?

(мініатюра з часослова маргарити орлеанської, створеного в xv столітті).

#цвітеіпахне