stavozero

Можете вважати це за присвяту мені.

***

я з'являюсь тут лиш ненадовго
короткотривалим слідом на склі
гарячим струмком води,
опісля якого все чується гіркуватим
і бачити кожного разу ім'я твоє,
в якому безмежна подорож пам'яттю
і величний талант –
лишень тільки бачити,
зберігати в палаці спогадів
влучні рядки,
тримати в потрібний момент біля серця,
кожного разу викликає
кисло-цукрову радість,
настільки ефірно-тонку,
що стане на стопку текстів.

так поезія закохує в себе:
в дні, коли обираємо іти в пітьму,
загорнутись в тверду кору,
обернутись чорним небом,
скидаємось буквами¹,
рефлексуємо колективно,
тренуючи мозок суспільної пам'яті

в історичні часи
за історії один одного і тримаємось.
по черзі розповідаємо про цей біль втомлено,
проте з вдячністю.
повільно, та не лякаючись,
адже як, як не віршами,
коли, якщо не зараз,

де, як не тут і тепер,
займатись цим?

поетка мого серця каже, що ми "куховарки поганих новин"².
ніхто з нас не хотів цього,
не вбачав масштабів перспективи,
з якою черствітиме сама сутність,
щоб зберегти себе.
це захисний
механізм особистості,
і ніхто на нього зараз
не жалітиметься.
.
.

втома виїдає з душі все живе й неживе.
нехай тільки літерами
вона й залишиться

©️ естер невінчаний

Галині Крук сьогодні — 50. Вважаю за честь знати її наживо, слухати і запам'ятовувати її — як у віршах, так і в звичайних, хай і рідкісних, розмовах.

Лишу сьогодні вам улюблений мій вірш з доробку пані Галини.

***

у Львові часів війни, - потім напишуть вони, -
було потужне літературне середовище,
стільки тут усіх опинилося нараз: внутрішньопереміщених
і зовнішньонестабільних, як колись коротко у першу і другу,
хоч тоді більше говорили про Прагу і Подєбради, Варшаву і Мюнхен,
але цього разу теж говоритимуть про Варшаву,
Чернівці та Ужгород, Івано-Франківськ і Тернопіль,
де опинилось їх стільки нараз, тих поетів, що здавалось,
на кожному кроці можна було втрапити в вірші одне до одного,
в тривожні сни, в історію, в новини, на одну підлогу зі спільним матрацом,
під одну перехідну клаптикову ковдру,
яка навіть могла б бути метафорою людського меланжу
цієї частини Європи,
в одну родину, надщерблену і неповну...

і поясни комусь потім, що перші місяці ми перетиналися лише випадково
винятково по справах на кілька хвилин
часом на вулиці, часом сахаючись, ніби згадавши про щось забуте,
обіймаючись замість слів, щоб сховати набіглі сльози,
розбігаючись у різні боки - ні слова про літературу -
мовчазні і зосереджені, як перші християни,
що побачили чуда Христові на власні очі і все ще не знають,
як їх розуміти і як їх розказати іншим, щоб повірили і не кпили,

як нічого не перекрутити і не наплутати,
бо ніколи не ясно, які нюанси найважливіші, найближчі до правди
але з кожною розповіддю ми розходилися,
як апостоли в різні кінці світу, проповідуючи свою версію євангелія
бо кожна віра тримається на мільйонах особистих свідчень,
на безлічі приватних історій із тої точки реальності, де ніхто нічого не знає і ще не розуміє, що робить чоловік
біля померлого Лазаря, і як йому це вдалося, і як усі це бачили
і увірували... але хтось увірував не відразу...
особливо якщо це віра у перемогу із точки, в якій ти її ще нітрохи не бачиш.
так про це напишуть у відповідному розділі української літератури початку 30-х.
основне не забути потім, що все це було зовсім не про літературу

©️ Галина Крук

Трохи оновлень по "калейдоскопу".

Перше, і, мабуть, найважливіше: закінчив геопошук - і основної частини з 500 авторів, і - про всяк випадок - ще додаткових 58, яких маю на випадок розширення проєкту.

Також скажу, що нова, 39-та частина вийде наступної середи - завтра же буде ще один географічний перелік.

/ цикл рослин /

7. Верба

Чи даєш ти добро народити на світ чоловіка,
берегти з перших днів у гіллі, ще хиткого, слабкого,
берегти всі незгоди у коренях, разом із криком,
берегти кожне прощення, втіху, любов і тепло у
кожній гілці, з якої тоді проростуть сірі котики?

Чи впускаєш у світ чоловіка — світ темний і хижий?
Бережи, а тоді, вберігаючи, вчи з ним роботу
бути людяним,
бути вільнішим.

27.11.24