Сюр Стрём Инглинги

Про давньоісландський егалітаризм і про те, що його не було

Прийнято вважати, що конфлікт між знаттю і купецтвом починається у нас ну десь наприкінці класичного середньовіччя, коли презренні торгаші через свої презренні грошики почали нав'язувати пурядок денний. Але) У нас є чюдовий кейс цього класового протистояння з часів дещо раніших. Конкретно - з Саги про Ейріка.

В Ісландії жив чувак Торґейр, який був народжений рабом, але викупився і став лейсінґом (вільновідпущеником). Завдяки талану, кропіткій праці і книзі Дональда Трампа і Роберта Кійосакі "Наябуй партнерів, їби конкурентів" він зробив успішний торговий бізнес. У нього був синок Ейнар, дуже діловий і чепурний. Він теж мав свій бізнес і торгував на кораблі всякою всячиною. Він посватався до Ґудрід, дочки Торбйорна сина Вівіля. Цей Вівіль був родом з Британії, якийсь тамтешній дуже етелінґ-аристократ, але потрапив у полон до вікінгів і став рабом, а вже в Ісландії його звільнила Ауд Глибокодумна, і надала йому землю і господарство. Відтак наш Торбйорн Вівільсон себе теж вважав дохуя аристократом. Запам'ятаймо це.

Ейнар, син відпущеника Торґейра, посватався до Ґудрід, дочки Торбйорна (по суті такого самого відпущеника, але є нюванз). Дядько Орм, який був посередником, натякнув Торбйорну, що цей шлюб буде всім дуже вигідний, бо земля-то у тебе, друже Торбйорн, є, а от рухомого майна (худоби, грошей тощо) дедалі менше. На що Торбйорн відповів:

- Не чекав я від тебе, що ти запропонуєш мені віддати дочку за сина раба. Здається тобі, що у мене поменшало майна, коли радиш мені подібне. Іди тепер нахуй, підорас, поки я добрий.

Навесні Торбйорн влаштував бенкет для друзів і сказав, чисто як Більбо на 111-й свій день народження:

- Я прожив тут довге життя, і пізнав добру волю тутешнього люду й прихильність. Я б сказав, що велося нам добре. Але тепер становище моє не таке високе через брак майна, хоча досі тут нас тримали за людей шанованих. Нині волів би я радше втратити домівку, аніж гідність. Надумав я, що краще виїхати з країни, ніж ганьбити свій рід, і податися до Ейріка Рудого, друга мого, з яким ми простилися у Брейдафіорді. Гадаю влітку відбути до Гренландії, якщо все піде так, як я хочу.

Слово своє він дотримав і справді переїхав до Гренландії. Другу зиму він з родиною мав провести з тим самим Ейріком Рудим у його обійсті Браттахлід. У сазі (за виданням Йоунссона) міститься така фраза: Var Þorbjörn með honum um vetrinn ok skuldalið hans, en þeir vistuðu háseta með bóndum, на наші гроші: Був Торбйорн з ним узимку і хатні/рідні його, але вони співмешкали товариством/співтрапезниками з бондами (поселянами).

Цікаво, що у канонічній версії нагломовного (і коцапомовного) перекладу цьої фрази не є, вочевидь користувалися іншим манускриптом, ніж Йоунсон. Але якщо вже вона є, то це вам зайва вказівка на непозбувну бентегу конфлікту між аристократією і простолюдом, уже не кажучи за рабів. Додамо, що Ґудрід зрештою вийшла за Торфінна Карлсефні-Сподіваного, який походив аж від самого Раґнара Лод, понімаєте, Брока (якщо вірити версії Йоунсона). А не за сина, блять, раба.

Це ми тут до того, що. Є таке прекрасно-душне уявлення про давню Ісландію як про Країну Вільних Поселян, Егалітаризму, Демократії і Влади Простолюду. Бо заселили її, бачте, Вільні Поселяни, Хлібороби і Гречкосії. Але бачимо, що все було не зовсім так. Що заселялася-то Ісландія в тому числі представниками норвезької аристократії. Яка тепер мала виборювати своє місце під сонцем у конкуренції з тими самими бондами, а то і вчорашніми рабами. Умови гри, можливо, були рівними. Але відчуття рівності там і близько не було...

За браком часу бракує і контенту, але дещо з саги про Ейріка Рудого я вам таки нагадаю

Як вам відомо, ця сага містить один із небагатьох описів сейду, який проливає трохи світла на сутність цього поганського неподобства. У розділі 4 ("Про Торбйорґ Віщунку") нам переповідають деталі цього дійства.

Отже. У Гренландії стався голод і хвороба (що не дивно), і запросили експертку Торбйорґ Малу Вьольву, щоб отримати прогноз. Для цього вона мала провести сейд, а для сейду потрібна була пісня "вардлок", яку знала лише Ґудрід, але вона спершу не хотіла співати, бо була дуже християнка, але Торбйорґ сказала так:
- Може статися, що коли ти допоможеш тутешньому люду, то не зробишся гіршою, ніж була. Так шо давай співай, чучіта.
Ґудрід заспівала,

"та так гарно і красиво, аж ніхто раніше не чував, щоб співали таким прекрасним голосом.
Віщунка подякувала їй за співання і сказала, що нині явилося сюди багато сутностей (náttúrur), яким припав до смаку її гарний спів:
- А раніше вони не бажали з нами порозумітися і прислухатися до нас."

Що ми можемо з цього виснувати? Конкретно тут сейд - це ритуал для закликання/заклинання оцих náttúrur, "істот/сутностей/духів", які знають майбутнє. Яка натура цих náttúrur (даруйте дибільний коламбюр) - неочевидно, але ми тут так собі гадаємо, що йдеться про духів місцевості. Вочевидь, привабити їх може гарний спів, із чого висновок, що вони дуже естети і полюбляють оперні голоси, геть-чисто як ваш покірний слуга.

Уклінно прошу шановне товариство, але що це, якщо не стара добра шаманська практика за допомоги горлового співу і музики? І якщо це таки так, то перед нами - аргумент на користь сейду як різновиду шаманської практики.

А той факт, що у всіх нормальних традиціях шаманізмом займаються виключно чоловіки, а тут - виключно жінки, не має нікого вводити в Оман. Адже що? Адже чоловіки-шамани - це, нагадаємо, не зовсім чоловіки з точки зору актуальних гендерних моделей. Шаман, це, власне, містичний гермафродит. А германці були люди прості. У них від початку за зв'язок із духами-пердухами відповідали саме жінки.

Тому що? Тому, радше за все, торадиційний германський сейд нічого спільного із саамськими практиками не має, а розвинувся цілком окремо, але за тими ж принципами. Ну або містичний гермафродитизьм на якомусь етапі став зашкваром і повним ерґі, а відтак сейд став остаточно прерогативою жінок - і жоновидних сейдмадурів, яких, на відміну від жінок, за це діло зневажали.

Які будуть думки з цього приводу?

В последнее время я опять нырнул в мрачную тему с болотными мумиями, прочитав и перечитав с бумаги ключевые книги по теме. Как и обещал - делюсь самым интересным. В случае с «Mosefolket: Jernalderens Mennesker bevaret i 2000 År» речь идёт не просто про интересную книгу, это одна из первых, ключевых работ по теме, специально написанных для массовой публики. Глоб в предисловии рассказывает, что начал работать над ней после письма от группы английских школьниц, хотевших узнать побольше про человека из Толлунда. В итоге книга написана в удивительном стиле, «профессор рассказывает детям про убийства и разложение тел», что, на самом деле, идеально подходит к теме повествования.

Главный плюс - Глоб совсем не теоретик, он лично облазил все фигурирующие в книге болота и участвовал в ключевых раскопках. Достаточно посмотреть уже на его фото в википедии, для оценки характера. Он всё это сам видел и трогал, что придаёт его описаниям исключительную материальность, человек очень хорошо понимал принципы психогеографии. Замечая важнейшие мелочи. Главное для меня впечатление - болота не противоречат известным по источникам священным рощам. Они буквально находились в рощах. Правда он отдельно отмечает что название Толлунд (в самых ранних документах названный Torlund, то есть Роща Тора) скорее всего относится не к самому месту где нашли тело, а к ферме неподалёку. Но этот вывод может быть результатом его уверенности в том, что мы имеем дело с конкретно с жертвами Нертус. По моему не стоит полностью игнорировать такое географическое название, с теониом и указанием на священную рощу.
Ещё интереснее близость друг к другу мест где приносились в жертву люди с местами, где топили предметы, включая всем известный котел. Паттерн ритуального разрушения реально очень похож.

Написанно всё это живым языком, с большим количеством мелких деталей, часть которых выдаёт необычный для академического учёного уровень внимания к оккультным совпадениям. Он без иронии отмечает, что смерть от инфаркта прямо на месте одного из участников извечения тела из Толлунда было воспринято многими как плата, что силы забрали жизнь в обмен на увезённую мумию. Говоря про берёзовые коряги, которыми фиксировались многие тела, он уверенно сравнил их с дубовыми кольями, которые использовали ютландские крестьяне для фиксации беспокойных призраков в телах их покойных хозяев. И добавил историю о том, как священник избавил от беспокойных призраков один из ютландских холмов, воткнув кол в землю. Через сорок лет там были раскопки и этот кол оказался найден воткнутым прямо над могилой эпохи викингов.

Важный момент - в книге много фотографий. Очень много. Я редко встречал столь богато иллюстрированные научные работы. Там есть фото мест, где найдены тела. Кольев, которыми их фиксировали. Самих тел, во всех возможных ракурсах, при желании из них можно наделать десятки обложек для самого лютого нойза или блэк металла. Деревянных идолов. На фото стеллы с германскими пленными я осознал что Тацит в своих описаниях вечно замёрзших, полуголых германцев, похоже не был далёк от истины. По крайней мере так их римляне и видели. И именно такие короткие плащи находят на болотных мумиях. Вообще глава о том «как они жили» сказала мне много нового о Ютланде железного века. Самое интересное для меня - описание раскопок сгоревшей и отстроенной деревни. Похоже после пожара там зарыли в землю топор остриём вверх. Что позволяет предположить про ритуал после удара молнии.

Самый спорный момент книги, конечно, это глава с выводами о том, как они умирали. Питера слегка понесло и он выдал полноценную теорию о том, как именно происходили ритуалы в честь Нертус, с шейными гривнами как ключевым символом богини. Разумеется это спорно. Даже очень спорно. Но должен признать, что описание одной конкретной находки, с остатками телеги, скелетом человека и животных, реально совпадает, в мельчайших деталях с описанием ритуала у Тацита. И там даже приход, где всё найдено, называется Jørlinde, что конкретно указывает на Ньёрда.

Peter Glob [Перевод: Rupert Bruce-Mitford]
(Книги)
The Bog People: Iron-Age Man Preserved