Після вчорашнього поста я отримала коментар: « а мої чоловіки не мають жодного стосунку до війни — і я цьому рада. Бо їхнє життя мені важливе».

Знаєте, я розізлилася і видалила коментар. А потім пожаліла.

Бо так не можна.

Бо для того, щоб деякі чиїсь чоловіки були максимально далеко від війни, інші мають бути максимально близько. Я би навіть сказала — у війні.

Мій коханий чоловік служить вже 25 місяців. Бути дружиною, яка чекає, нелегко. Бо моє життя насправді підпорядковане його життю, а його — державі.

Його рішення було виваженим та обдуманим. Хоча за законом він міг не йти — і ніхто йому б і слова не сказав. Бо він, як мінімум, не дотягував до віку призову.

Чи його життя мені важливе? Ох, неймовірно! Я взагалі-то збираюся прожити з цим чоловіком до своєї глибокої старості, мати з ним дім і купу котів-собак-іншої живності. Хочу показати йому свої улюблені міста в світі — і відкрити разом нові.

Чи життя інших чоловіків важливе їхнім дружинам? Безперечно!

Мені ранив цей коментар. Але я його запам’ятаю.

P.S. І ще: чому люди, які закривають очі на війну в Україні, думають, що вони встигнуть втекти, раптом шо?

Питання риторичне.

#дружина_яка_чекає