Ти завждú був із тих, з ким затишно
І кого надто лячно втратити.
Не мовчу вже. Віднині знатимеш,
Скільки мав наді мною влáди ти.
Наказала собі не рюмсати.
Серце вчилося незалежності,
Бо веліла йому я: "Мýсиш ти
Перестати комусь належати".
Вже гадала: душа не проситься
Біля ватри твоєї грітися.
Тільки знову безжальна óсінь ця
Тягне згадки, мов айстри в китицю.
Це безумство – не мильна опера.
Це — мій вирок, бо йду по кóлу я,
Бо з роками не стало попелом
Те, що в грудях палало полум'ям.
Згадки — клунки з речами зайвими.
Як цю ношу зі спини скинути?
Глузд даремно колись казáв мені,
Щоб не стежила, де і з кúм був ти.
Я шукала тебе у натовпі,
Де всі люди були безликими.
Вдень жила цим, щоночі ж — нá тобі:
Гризла душу самотність іклами.
Дехто вабить коханих зіллями.
Я ж казала, що з ким завгóдно ти
Можеш бути. Нехай роздільно ми.
Я не хочу тобі зашкодити.
Майже жовтень... Хоч сонце смáжить ще,
Клен іржавий струхнув одежини.
У безодню хай кине Марище
Все, що робить тебе збентеженим.
Ти бриниш на вустах молитвою,
Як святиня, в яку я вірую.
Бо в душі став порізом бритвеним,
Що розрісся й зробився вирвою.
Чекарьова Марія