Історія та пам'ять

🗓 Сьогодні ми згадуємо Володимира Шарафана, діяча українського підпілля Криму, яке працювало в жорстких умовах німецької окупації, члена Кримського проводу ОУН. Він був розстріляний НКВС 80 років тому — 13 лютого 1945 року.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим цтво ми підготували для вас черговий допис.

Сьогодні відзначаємо 130-річчя від дня народження відомого українського художника-авангардиста Анатоля Петрицького.

Його творчістю в 1920-30-х роках захоплювався Пабло Пікассо, а мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає його генієм українського авангарду.

Більше про життя та творчість Петрицького в каруселі.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

160 років тому, 11 лютого в Києві народився відомий видавець, педагог, професор естетики, історії та техніки книгодрукування Василь Стефанович Кульженко.

В його друкарні побачили світ «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського, український переклад книжок Ганса Крістіана Андерсена, твори Тараса Шевченка, «Український орнамент» Ольги Косач, альбом «Нова рада» тощо. А в 1918-1919 роках саме в типографії Кульженка друкувалися державні папери, офіційні бланки держустанов, гроші й поштові марки УНР за ескізами друга Василя – Георгія Нарбута.

Зачинателем видавничої імперії Кульженків був батько Василя Стефановича – Стефан Кульженко. У другій половині ХІХ століття він був одним із найвідоміших видавців не лише в Києві, але й у всій Російській імперії. 

Сам Василь теж пішов батьківською стежкою й закінчив Лейпцизьку поліграфічну академію, а повернувшись, став правою рукою батька в усіх справах. Так, спільно з провідними київськими друкарями вони організували Школу друкарської справи, де вчилися майстри, художники й фотографи. Василь Кульженко сам викладав у цій школі й паралельно заснував власну фотолітодрукарню «В. С. Кульженко». 

Василь Стефанович був близький до кола української інтелігенції, всіляко підтримував українську справу. Був членом Київського літературно-артистичного товариства, заснованого українською інтелігенцією для пропаганди ідей національного руху.

Був не лише друкарем, але й відомим мистецтвознавцем. За його ініціативи з 1909 року почав виходити журнал «Мистецтво і друкарська справа» — перше культурологічне видання Київського генерал-губернаторства, яке широко висвітлювало питання мистецтва, друкувало репродукції картин, зокрема Шевченка й Врубеля, та старовинні документи.

Авторитет Василя був настільки великим, що йому пощастило здебільшого уникнути більшовицьких репресій, хоча його друкарню націоналізували, а родину виселили з їхнього великого особняка.

Василь Кульженко помер у 1934 році. Він до кінця життя викладав на поліграфічному факультеті Київського художнього інституту.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

У 1895 році, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний), нащадок династії Габсбургів, австрійський ерцгерцог, який стане політиком, дипломатом, полковником Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.

Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя в Лук’янівській в’язниці.

З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів».

Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний.

«Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре.».

До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук’янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами та звинувачували в зв’язках з ОУН.

Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів.

18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбург помер у в’язничній лікарні. Похований, імовірно, на Лук’янівському цвинтарі.

🗓 Сьогодні день народження Володимира Балуха — українського активіста, фермера та колишнього політв’язня, який став символом спротиву російській окупації Криму. Його принципова позиція та боротьба за українську ідентичність зробили його мішенню для репресій, але навіть після незаконного ув’язнення він не зламався і продовжив боротьбу.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас черговий допис.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

100 років тому, в місті Білопілля на Слобожанщині народився один із найяскравіших художників із когорти шістдесятників, майстер пейзажу та жанрової картини, модерніст, якого називали «українським Густавом Клімтом» – Віктор Зарецький.

Батьки Віктора були досить заможними і освіченими. Втім, у 1925 році, практично після народження Віктора, родина виїжджає на Донбас, ховаючись від переслідувань радянської влади. Голодомор 1932-33 років маленький Віктор пережив у Юзівці (тепер – Донецьк).

Він був одним із найяскравіших студентів Київського державного художнього інституту. Захистив на «відмінно» свою дипломну картину «Біля Мавзолею». Втім, навіть в епоху панівного стилю соцреалізму, він намагався знайти свій почерк.

На останньому курсі одружився із не менш яскравою художницею – Аллою Горською. Віктор багато їздить Донбасом та селами, у нього з’являється цикл жанрових картин на шахтарські та колгоспні теми. З Аллою та її колегами творить монументальний живопис, прикрашаючи мозаїками будівлі в Маріуполі, Донецьку, Києві.

Разом з дружиною вони стали душею Клубу творчої молоді «Сучасник». Віктор Зарецький деякий час очолював КТМ, а коли в 1965 році пішли перші арешти дисидентів, разом з Аллою Горською, став одним із підписантів відомого «Листа 139-ти», який засуджував ці репресії.

КГБ такого не пробачило. В листопаді 1970 року в льоху в будинку батька Віктора Зарецького знайшли вбитою Аллу Горську, а самого Івана Антоновича – біля залізничної станції Фастів-2 на коліях з відрізаною головою.

Загибель дружини стала страшним ударом для Віктора. Він повністю відійшов від дисидентського руху, оселився в Кончі-Озерній і відкрив свою рисувальну школу – мав понад 200 учнів. Творчість стала його єдиною відрадою в житті. Він захопився творчістю австрійського художника Густава Клімта і став одним із фундаторів стилю неосецесії в українському живописі.

23 серпня 1990 року Віктора Зарецького не стало. У 1994 році його картини були відзначені Шевченківською премією.

Віктор Зарецький став іще одним талантом, якому радянський тоталітаризм так і не дав розвинутися на повну. Згадати про нього і його творчість пропонує наша рубрика «Історичний календар».

🗓 Сьогодні минає 80 років від початку Ялтинської (Кримської) конференції — однієї з ключових дипломатичних зустрічей Другої світової війни. Саме тоді світові лідери вирішували майбутній повоєнний устрій, визначали кордони та сфери впливу, а також ухвалювали рішення, які мали далекосяжні наслідки для України.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас черговий допис.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

140 років тому, 4 лютого 1885 року в сім’ї вчителя народної школи в селі Великі Бірки Тернопільського повіту Королівства Галичини та Володимирії (нині селище Тернопільського району) народився відомий польський та український психолог, філософ, лікар і педагог, один із найвидатніших вчених першої половини XX століття Стeпан-Максим Балей.

Довгі роки в Україні ім’я знаменитого вченого було практично невідомим, тоді як поляки досі пишаються ним як людиною, яка одна з перших звернула увагу на питання психології в літературі (зокрема, і на психологію в творах Тараса Шевченка), а також – на питання дитячої та підліткової психології.

Мав дуже ґрунтовну освіту. Вивчав психологію та філософію на філософському факультеті Львівського університету. Пізніше продовжував навчання в Берлінському університеті. Працював в Інституті психології під керівництвом Карла Штумпфа (німецький психолог, засновник європейського напрямку функціональної психології, один із провісників феноменології та гештальтпсихології). Згодом – навчання в університетах Парижа й Відня, де здобув і медичну освіту. У 1911 році здобув вчений ступінь доктора водночас з двох галузей наук – філософії та медицини.

Широко займався публіцистичною діяльністю, активно дописував до львівського журналу «Учитель». Саме йому належить відома фраза із рецензії на книгу французького педагога Юліана Пейо «Виховання волі»: «Виховати самого себе – одна з найважчих задач, котру може людина поставити перед собою».

Після Першої світової війни працював у Львові лікарем у відділенні нервових хвороб, читав курс логіки в Українському таємному університеті.

У 1927 році переїхав у Варшаву, де за рік очолив кафедру дитячої і педагогічної психології Варшавського університету, пізніше обіймав керівні посади у Варшавському педагогічному інституті Спілки вчителів. Був членом Польської Академії наук та багатьох наукових установ за кордоном. За свою працю був відзначений офіцерським Хрестом Відродження Польщі.

Лише зараз багата творча спадщина видатного вченого повертається до нас. А більш детально про життєвий і творчий шлях Степана-Максима Балея розповідає наша рубрика «Історичний календар».

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Іван Пулюй народився в містечку Гримайлів на Тернопільщині в родині місцевого бургомістра. Майбутній науковець виховувався у дусі греко-католицької релігії.

Під час навчання в Тернопільській класичній гімназії, Пулюй вступив до напівлегального громадівського руху, який піклувався про збереження української національної ідентичності.

У 1865 році Пулюй перебирається у Відень, де вступає до Греко-католицької духовної семінарії. На першому курсі перекладає українською підручник з геометрії. Під час навчання на священника паралельно прослуховує курс лекцій з математики, фізики та астрономії у Віденському університеті. Після завершення навчання в семінарії, вступає на філософський факультет Віденського університету, де вивчає природничі науки. Згодом починає працювати в фізичній лабораторії Віденського університету.

У 1874 році перебирається в Фіуме (нині Рієка, Хорватія), де викладає математику й фізику для морських офіцерів австрійського флоту. За рік перебирається до Страсбурзького університету, де захищає докторську дисертацію. У 1876 році повертається до Віденського університету, де працює наступні сім років. Саме в цей час фізик відкриває для себе галузь електротехніки та бере участь у наукових конгресах з цієї галузі.

У 1884 році Пулюй перебирається в Прагу, де на запрошення Австрійського міністерства освіти, починає працювати в Німецькій політехнічній школі. Саме в цей час відбуваються найбільші відкриття Пулюя як науковця. Фактично одночасно з німецьким колегою Вільгельмом Рентгеном, Пулюй відкрив явище Х-променів. Щоправда, Рентген зумів опублікувати статтю про відкриття раніше – 20 грудня 1895 року проти статті Пулюя, яку опублікували 13 лютого 1896 року. Однак на відміну від німецького фізика, Пулюй цікавився прикладним використанням Х-променів, зокрема в медицині. Іван Пулюй став першим у світі фізиком, який зміг отримати точний знімок людського скелета завдяки Х-променям.

Окрім наукової діяльності, Пулюй також приділяв багато уваги перекладацькій і просвітницькій роботі. Спільно з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким, зробив перший переклад Біблії українською мовою з грецької та єврейської. Перший наклад Нового Заповіту українською Пулюй видав власним коштом. Також Пулюй був одним з ініціаторів відкриття Львівського університету та відстоював стипендії для українців у Віденському університеті.

У 1916 році Пулюй відмовився від посади міністра освіти Австрійської імперії. Помер видатний фізик за два роки після того у Празі.

#FightForUkraine

Андрій Горохолінський народився в місті Кам'янець-Подільський Хмельницької області в 1982 році. Будучи ще в школі, він вступив до лав «Пласту» й пов’язав з ним усе своє подальше життя. Вже тоді Андрій демонстрував відмінні лідерські та розвідницькі навички: на обох таборах, які пройшов ще юнаком, був одразу в проводі.

У 2000 році майбутній розвідник вступив на філософський факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, але навіть тоді він не покидав пластунської справи – був заступником керівника «Пласту» в рідному місті, проходив і організовував вишколи, вступив до старшого пластунства в Львові.

За роки проведені в «Пласту» Андрій Горохолінський був співорганізатором багатьох вишколів і таборів для молоді. Паралельно з цим він працював професійним інструктором з туризму та навіть інженером-конструктором військового спорядження.

Ще з юності Андрій захоплювався військовою справою, брав участь у таборах військового пластування і виступав інструктором на мілітарних вишколах. З початком війни Росії проти України в 2014 році він приєднався до добровольчого батальйону «Гарпун» і воював в межах АТО\ООС. З 2017 по 2020 рік служив за контрактом.

У 2022 році з перших днів повномасштабного вторгнення вступив до лав Сил оборони. Андрій служив у 8-му окремому полку спеціального призначення ССО імені Князя Ізяслава Мстиславича. Брав участь у численних бойових операціях на території Сумської, Харківської, Донецької та Луганської областей.

За роки служби був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «Золотий хрест», відзнакою «Вогнепальна зброя», чисельними відзнаками «За поранення». Також його було нагороджено орденом «За мужність» II ступеня посмертно.

Він загинув 23 вересня 2024 року поблизу села Малі Проходи на Харківщині під час виконання бойового завдання з евакуації іншої підгрупи, потрапивши в засідку російських FPV-дронів. Андрію назавжди 42 роки.

#FightForUkraine

Євген Шумілов народився 12 січня 1992 року в Києві. Свій творчий шлях він почав у ранньому віці з занять танцями, проте згодом потрапив до акторського гуртка, який і визначив його подальшу кар’єру. Після закінчення школи Євген вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана. Карпенка-Карого, де здобув акторську освіту.

З отриманням диплома він розпочав повноцінну кар’єру актора. Протягом 8 років Євген Шумілов виконував різні ролі в приватних альтернативних театрах та знімався у серіалах і телепроєктах як: «Реальна містика», «Агенти справедливості», «Речовий доказ», «Відділ 44», «Сидорéнки-Сидóренки» й «Швидка».

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році він тричі намагався потрапити на фронт. У цей час Євген працював на пошті, де відзначився участю в відомій рекламній компанії. Проте в серпні 2022 року він нарешті зміг долучитися до Сил оборони України.

Спочатку Євген Шумілов став зв’язківцем, проте невдовзі змінив спеціалізацію на бойового медика. Згодом він став ротним медиком 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр у званні сержанта. Євген брав участь у чисельних боях в Авдіївці, Семенівці, Бахмуті, Андріївці, Кліщіївці на Донеччині, а також на території Харківщини й Луганщини.

За проявлену хоробрість та порятунок життів своїх побратимів у найскладніших умовах Євгена Шумілова було нагороджено почесними нагрудними знаками «Хрест хоробрих» та «Золотий хрест».

Він загинув 30 квітня 2024 року поблизу села Нововодяне Луганської області, закривши собою пораненого побратима під час ворожого штурму. Євгену назавжди 32 роки.

#FightForUkraine

Валентина Макаренко народилася в місті Кропивницький Кіровоградської області. У 2015 році разом із родиною переїхала до Києва. З самого дитинства вона захоплювалася музикою й хотіла пов’язати з нею своє життя. Займатися вокалом Валентина почала ще з 5 років, а вже в дорослому віці вона стала студенткою Київського національного університету культури і мистецтв, де здобула освіту за фахом естрадного вокалу.

Пізніше молода вокалістка також вступила до Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. Паралельно вона працювала майстринею в салоні краси й навіть хотіла розробити власну методику розвитку через музику для дітей з особливими освітніми потребами.

Проте всі її життєві плани були призупинені з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Коли батько Валентини, Віталій Філіпов, пішов на фронт добровольцем під позивним «Патон», вона стала активною волонтеркою – допомагала йому та його побратимам із забезпеченням усім необхідним.

Отримавши восени 2022 року звістку про загибель батька поблизу Балаклії на Харківщині, Валентина вирішила продовжити його справу та долучитися до Сил оборони України. Вона створила благодійний фонд «Патон», пройшла курси тактичної військової медицини й влітку 2023 року приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади кулеметницею.

9 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової керованої ракети в машину, якою вона з побратимами поверталася з позицій.

Захисницю було поховано на Лісовому кладовищі в Києві неподалік від її батька. Валентині назавжди 23 роки.