Buttermilk graffiti це роудмуві, іноді спагетті вестерн і абсолютно точно осана імігрантам: шеф їздить Америкою і досліджує незбагненні перехрещення їжі і культури.
Цю книгу я випросила у
Books of BananafishСказала що мені дуже треба і не відкривала її пару місяців🫣
В правильний момент за кермом машини Лі сиділа не лише я, а й Віка, авторка Bananafish. Підкреслені нею речення, знаки оклику і хлилясті лінії десь збігались з моїми, іноді лишали байдужою, або закликали до діалогу, як і кожна глава. Я не завжди погоджуюсь з рецептами, буває підіймаю брови, коли пафосу стає забагато, але здебільшого хочу переказати півкниги.
Історія починається з біньє: дрібка Фолкнера і південної готики, чубата ложка спогадів про Бренді (повію з Луїзіани, яку Лі підгодовував на своїй першій роботі. “
Як не був в Орлеані та не куштував біньє, вважай, і не жив”). Для контексту дається біографія прородича біньє, африканських калас: в Гані вони називаються тогбеі, в Нігерії паф паф, в Конго мікате. Мало відбутись добіса всього, щоб ці щільні рисові пундики перетворились на гріховні пшеничні хмаринки, що продаються в’єтнамцями в Cafe du Monde. Шеф їздить за ними кожні півроку.
В Ловелі, Массачусетс, Лі розповідає про ірландських переселенців, які сумлінною працею та бійками без правил здобули місце на новій землі. Після життєпису Джека Бреді, екс-боксера і власника пабу, я очікувала колканнон і чаудер, але шеф йде до камбоджійців.
Ось тут я не погоджуюсь з фудкритиками, чия місія оцінювати лише те що на тарілці. Історія, яку розповідають критики про їх уподобання і очікування, не шефа. Те, що вони пишуть, може бути важливим і відповідати культурі споживання, але це роз’єднує їжу від походження, наративу, коріння. Для мене їжа лише початок шляху, що веде до людини, чия історія зазвичай варта розповіді.
На Брайтон Біч автор поринає в ностальгічні спогади: мамин кімчхі з ямайським чилі замість кочугару, риба в доках, брудні пляжі та швидкість, з якою сім’я Лі перебралась в більш беспечне місце за першої можливості.
Я з острахом чекала якихось пельменів, натомість Едвард пішов уйгурське кафе Кашкар за самсою і лагманом. Тут на нього звалюється одкровення: заміни один інгредієнт у знайомій страві і всесвіт перевернеться.
“
Одна культурна відмінність (баранина) перетворює цю миску з локшиною на страву, яку я не можу пояснити. Сиджу і розумію що маю вчити все заново: інстинкти підказують, що поєднання неправильне, що смак бульйону не поєднується з текстурою локшини, м’якою капустою. А тушковані томати? Що вони тут взагалі роблять?”
Ще таке пише: «
єдина страва, від якої я червонію від захвату-квашений 🍉
. На півдні я звик їсти кавунові кірки все літо, але ніколи не думав маринувати весь кавун з м’якоттю. Приносять тарілку. 🍉
рожево-червоний, щільний і абсолютно млявий і яке там слово протилежне освіжаючому. Пахне кропом, часником і чилі, і має таку сильну кислинку, що волосся в носі в’ється”
Дірборн, Мічіган. Тут величезна мусульманська спільнота, яка за легендою з’явились заради роботи на фабриках Генрі Форду. Особиста харизма, якою Лі підкуповує місцевих героїв, тут збоїть. Він шкодує шо не послідував пораді і не взяв з собою посередника, який би знав мову і міг навести місток. З іншого боку це особиста поїздка, тому треба грати з картами, які здають.
Єдиний, хто заговорив з Лі, зазначив що зараз Рамадан і запропонував прожити цей досвід разом.
”Але я не мусульманин”
”Думаєш, треба бути мусульманином щоб поститись?”
”Хіба ні?”
“Дотримування посту про співчуття стражденним, людству.
Якщо думаєш, що ця ідея лише для мусульман, то ти себе дуже обмежуєш”.
Лі думає що це повна лажа, але наступного дня йде на експеримент: відвідує мечеть, а потім відправляється на закупи (відварена голова барана, різні коржики, мезе, десерти). Щоразу при оплаті він обіцяє, що теж не їстиме до заходу сонця. Продавці розквітають і впускають у своє життя. В такому темпі проходить ще кілька днів і шеф має достатньо матеріалу. Вдома він планує продовжити піст, але поза Дірборном це не має значення.
