Часто чую фразу «Час — невідновлюваний ресурс». Установка поважна, і з нею заведено погоджуватися в продуктивному суспільстві. Але я її не люблю. Вона створює нестачу, тривогу і напружене відчуття втрати чогось важливого.

Так, час — невідновлюваний ресурс, але ще більше — він безкінечний.

Якщо відв’язатися від прив’язки часу до стрілок годинника і сторінок календаря та відчути, що таке час насправді, — час це безкінечність. Коли почався час? У нього немає ні початку, ні кінця. Він був завжди. Час ніколи не починався і ніколи не закінчується.

Зустрічі закінчуються, улюблені фільми закінчуються, подорожі закінчуються, але час — не закінчується. Мільйони років він був, і мільйони років ще буде. Часу насправді дофіга.

Час — це безкінечний об’єм, у який приходять і з якого йдуть справи й події. Але сам об’єм нікуди не поспішає.

І мій час не закінчується. Тому що мій час — це тільки зараз, у цьому моменті. А момент «зараз» не минає. У реальності моменту зараз немає кінця.

Тільки в думках про майбутнє чи минуле ми можемо випасти з моменту зараз. Але навіть тоді ми залишаємося в зараз, у якому обдумуємо майбутнє. Обдумуємо, але насправді в майбутнє ми не потрапляємо. Ніколи. Так само ми ніколи не повертаємося в минуле.

Жоден предмет, жодна людина ніколи не були в майбутньому навіть на мілісекунду. І жоден предмет не може бути в минулому навіть на половинку мілісекунди.

Скільки б не цокали стрілки, момент зараз залишається завжди тільки в зараз. Коли я присутній увагою, коли роблю те, що наповнює мене інтересом, те, до чого лежить серце, — мій час стає безкінечним.



——

Що думаєте? Як у вас відгукується це відчуття?