Я знаю, що мені доведеться за тебе поборотися, і я готовий.

Я хочу вибороти тебе у темного лісу твого смутку.
Я знаю, ти любиш цей ліс, і знаєш дерева у ньому поіменно: дерево Загубленого Квитка, Поцілунку, якого не сталось, Невиконаних Обіцянок, Голосів, яких більше не будеш чути. Дерево, на якому замість листя – слова, що не були сказані вчасно; дерево, у якому на корі, замість янтарних крапель смоли – сльози.
Я знаю, що коли ти не зі мною – тебе треба шукати там.

Я хочу вибороти тебе у твоїх ночей без снів.
Ночей, коли тобі здається, що ти зовсім сама і немає нікого, хто б.
Ночей, коли світанок видається надто далеким і неможливим.
Ночей, у які сни не йдуть, а якщо й підходять до краю ліжка – то пальці у них холодні, а тіло їх – суцільний докір.
Я знаю, бо сам відганяв їх колись від себе. Тепер я готовий вибороти тебе у них.

Я хочу вибороти тебе у твоєї зневіри.
Вона зв’язує руки і не дає вільно й безстрашно робити кроки. А ти вільна і безстрашна, і я хочу, щоб ти про це згадала. Я хочу, щоб ти підрізала квіти і годувала з руки левів. Я хочу, щоб ти давала імена сузір’ям, травам і тому, що ніколи ще не мало власного імені.

Я хочу вибороти тебе у кожного твого “неможливо” і “ідея чудова, але нічого не вийде”.
Хочу, щоб знала, на що ти здатна.
Хочу, щоб прийшла від цього у захват.

Заради цього я готовий боротися за тебе, виборювати у холоду, сумніву, днів, коли не складається нічого, коли розсипається все.

Не щоб ти стала моєю.
Щоб стала сама собою.

Я люблю тебе, а на вулиці знову йде дощ і час.