Тобто у демократів стояла стратегічна задача воювати за виборця-центриста, коли Трамп міг собі дозволити орієнтуватися на нього значно менше і досить широко оперувати ідеологічно консервативними тезами. Найбільший успіх демократів раніше - президент Клінтон - це часи, коли позиція демократів максимально співпадала з медіанним виборцем. І, важлива ремарочка, виборців-консерваторів у swing-states більше ніж виборців-лібералів. Причому більше відчутно. А мобілізація за партію влади, все ж, зазвичай менш гаряча ніж за партію опозиції. Тут можна розгледіти і причину програшу демократів республіканцям по popular vote - загальним цифрам голосування.
Момент 5. Радикалізація республіканців - дуже умовний тренд, який перебільшено в медіа. Точніше, радикалізація є, однак вона «нішева». Приміром суперечка про аборти якій пророкували причину можливого провалу Трампа через відхід поміркованіших виборців так і не зіграла тієї вирішальної ролі: лише 35% республіканців хвилювало це питання в політиці (причому в цю цифру включені як прихильники збереження чи розширення цієї політики, так і прихильники згортання). Ніша «радикалів» - ніякий не страх для американської політики, і довгий час вони нею реально управляли навіть із дещо руйнівними або і продуктивними для держави наслідками. Але у США державу руйнують не так як в Європі, а заради «свободи», тож це не баг, а одна з внутрішніх фіч які важко осягнути європейцеві, вихованому в матриці раціональної обмеженої бюрократії як найкращої моделі.
Момент 6. Ключові мобілізаційні патерни обох партій це ніякі не політики ідентичності/сексуальності і тд, а «економіка» і «демократія». Прихильники Камали мобілізувалися передусім з страху втратити американську демократію - для прихильників Трампа головною темою мобілізації була тема американської економіки. Однією з причин не розгледіти вірогідність перемоги Трампа через океан було здатність не бачити тих економічних проблем, які були у США попри загальне зростання, ріст ВВП та інші макро- показники, що хоч і було досить недалекоглядно для прогнозування, та не було досить видимим для людей поза США. З цим, до речі, нагрішив видатний американський прогнозист Алан Ліхтман, який розробив унікальну методику з 13 ключів до Білого дому, які зумовлюють перемогу того чи іншого кандидата. Він віддавав перемогу Гарріс, тому що у демократів все окей з економікою: хоча ці тези базувалися на макро- показниках, які пересічний виборець бачить лише в фахових економічних виданнях, куди він не заходить і не планує. В той же час видимі показники - ціни на нерухомість, інфляція, ціни на продукти, паливо - це ось і є те, що пересічний виборець собі і уявляє коли думає про стан економіки.
Момент 7 і найголовніший-1. Існує така річ, як спіраль мовчання і нерівність репрезентації в медіа. Демократи - партія великого міста і партія креативного класу та прекаріату, республіканці - партія робітників, будівельників, далекобійників, селян. Те, що перших у медіа буде значно більше, їх позиція буде репрезентована значно краще тут виглядає практично очевидним наслідком. Велике місто - велика концентрація фінансів- великі медіа - в фокусі виборець демократ з його потребами, які не зовсім підходять для «іншої Америки». Те, що демократи краще репрезентовані у медіа ніж республіканці зовсім не змова, а просто наслідок економічної сторони роботи самих медіа: все ж, мегаполісний таблоїд це значно легша для капіталізації модель ніж «сільські вісті Алабами». Втім, це зовсім не значить що мегаполісний таблоїд добре репрезентує середню температуру (в широкому сенсі її не репрезентує ніхто). Республіканці були менш видимі і тому просто зобовʼязані були бути більш крикливими - тут в нагоді став Ілон Маск і різні блогери та «нові медіа» що трималися виключно на конверсії із соцмереж.
