#окупація
#херсонські_штудії
Нещодавно Максим Ткачук (діпутат) зробив заяву, що близько 150 тисяч ВПОшників повернулися на тимчасово окупованій території. Натомість вчора після тотального хейту дав задню й вибачився, сказав, що це була емоційна заява. Утім, проблема в тому, що це число цілком може бути недалеким від реальності, а після таких жабо-гадюшних мувів всі гострі теми починають перетворюватися на Тищенкоґейт. Іншими словами, на них починають ще більше закривати очі.
Якщо розглядати це питання більш серйозно, то які можуть бути причини для повернення в глибоку окупацію на сьогодні та як це виглядатиме для інших? Власне, ще за окупації Херсону були безпрецедентні історії, що годяться в сюжети для артхауса: одна жіночка проїхала 60 блокпостів з Херсону, аби потрапити на весілля своєї подруги в іншу область. Після ж нього, повернулася назад в окупацію. Утім, потрібно мати розуміння, що за окупації Херсону ще не примушували брати рос. паспорта та без них можна було цілком жити. Аналогічно з тим, що можна було діставати якісні українські харчі, платити гривнями (чим промишляли з обох сторін) і т. д.
Як же виглядає окупація в інших містах на сьогодні? Цього достеменно не знаємо. Сподіваюсь, що в майбутньому бодай матимемо можливість дізнатися. Але деякі припущення можна зробити вже зараз, дивлячись на ситуацію на лівому березі Херсонщини: по-перше, рос. паспорта грають безперечно велику роль в різних сферах життя, а владні особи почали (як не одразу) ставитися більш серйозно до введення економічної системи в різних регіонах. По-друге, виїхати без українського паспорту стало в рази важче, та велика ймовірність лишитися на вулиці прямо в Білорусі чи РФ. Звідси випливає те, що при поверненні в окупацію сьогодні, люди обирають в деякому роді відчайдушне рішення: за поганих фінансових обставин та неможливості прожити в іншому регіоні/країні (це найбільш поширені причини), та зокрема стигматизації зі сторони інших (був в окупації — колаборант та зрадник), їм доводиться обирати шлях в один кінець. Які ще причини можуть бути при поверненні в окупацію на сьогодні? Вочевидь, одна з важливих складових, це підтримка зв'язку з тамтешніми знайомими, які могли б допомогти на місці в скрутному становищі, та зокрема пояснити внутрішню ситуацію з владою, як уникати сутичок тощо. Знову ж таки, це найімовірніше білет в один кінець. Після повернення та отримання рос. паспорту (зокрема здачею українського, що вже неодноразово відмічалося в різних джерелах) люди позбавляться можливості виїзду за кордон та на територію України. Ладно це була б лише одна проблема, пов'язана з бюрократією, але повторне повернення в окупацію наймовірніше знищить з кінцями положення людини в соціумі. І без того людей, що сиділи за окупації Херсону називають колаборантами, а що ж буде з тими, хто лишився в інших містах, або був навіть вимушений повернутися в них? Ніхто не скаже. Ніхто й не знає, як сприйматимуть людей, що лишилися в цегляному концлагері до кінця повномасштабної війни, а може і свого життя. Останнім лишається тільки прийняти свою долю та дивитися з сумом на інших? Питається, а що ж робити людям, що виїхали з окупації роки тому, але через купу проблем що переслідують їх не можуть обрати іншого варіанту, крім як відчайдушно ринутися назад в окупацію? Схоже, на думку багатьох українців, їм краще здохнути на смітнику.
Неможливість виїхати з окупації, страх (обґрунтований роками та досвідом інших ВПОшників) не обжитися на новому місці, або неможливість полишити інших в окупації — лише небагаті причини, чому люди там лишаються або вимушені повернутися назад. Що лишається нам? Постаратися змінити своє ставлення в ці скрутні часи до інших людей. Перестати зрештою вийобуватися на тих, хто в окупації, називаючи кожного колаборантом. Багато хто не спілкувався навіть товком з людьми, які були в ній, та цілком очікувано, що вони не розуміють ще наслідків подібного ставлення зі своєї сторони. Від себе ж можу лише сказати, що подібне закриває людей в собі та ділить нас на три сорта. Ми так і продовжуємо приборкувати пам'ять.
#херсонські_штудії
Нещодавно Максим Ткачук (діпутат) зробив заяву, що близько 150 тисяч ВПОшників повернулися на тимчасово окупованій території. Натомість вчора після тотального хейту дав задню й вибачився, сказав, що це була емоційна заява. Утім, проблема в тому, що це число цілком може бути недалеким від реальності, а після таких жабо-гадюшних мувів всі гострі теми починають перетворюватися на Тищенкоґейт. Іншими словами, на них починають ще більше закривати очі.
Якщо розглядати це питання більш серйозно, то які можуть бути причини для повернення в глибоку окупацію на сьогодні та як це виглядатиме для інших? Власне, ще за окупації Херсону були безпрецедентні історії, що годяться в сюжети для артхауса: одна жіночка проїхала 60 блокпостів з Херсону, аби потрапити на весілля своєї подруги в іншу область. Після ж нього, повернулася назад в окупацію. Утім, потрібно мати розуміння, що за окупації Херсону ще не примушували брати рос. паспорта та без них можна було цілком жити. Аналогічно з тим, що можна було діставати якісні українські харчі, платити гривнями (чим промишляли з обох сторін) і т. д.
Як же виглядає окупація в інших містах на сьогодні? Цього достеменно не знаємо. Сподіваюсь, що в майбутньому бодай матимемо можливість дізнатися. Але деякі припущення можна зробити вже зараз, дивлячись на ситуацію на лівому березі Херсонщини: по-перше, рос. паспорта грають безперечно велику роль в різних сферах життя, а владні особи почали (як не одразу) ставитися більш серйозно до введення економічної системи в різних регіонах. По-друге, виїхати без українського паспорту стало в рази важче, та велика ймовірність лишитися на вулиці прямо в Білорусі чи РФ. Звідси випливає те, що при поверненні в окупацію сьогодні, люди обирають в деякому роді відчайдушне рішення: за поганих фінансових обставин та неможливості прожити в іншому регіоні/країні (це найбільш поширені причини), та зокрема стигматизації зі сторони інших (був в окупації — колаборант та зрадник), їм доводиться обирати шлях в один кінець. Які ще причини можуть бути при поверненні в окупацію на сьогодні? Вочевидь, одна з важливих складових, це підтримка зв'язку з тамтешніми знайомими, які могли б допомогти на місці в скрутному становищі, та зокрема пояснити внутрішню ситуацію з владою, як уникати сутичок тощо. Знову ж таки, це найімовірніше білет в один кінець. Після повернення та отримання рос. паспорту (зокрема здачею українського, що вже неодноразово відмічалося в різних джерелах) люди позбавляться можливості виїзду за кордон та на територію України. Ладно це була б лише одна проблема, пов'язана з бюрократією, але повторне повернення в окупацію наймовірніше знищить з кінцями положення людини в соціумі. І без того людей, що сиділи за окупації Херсону називають колаборантами, а що ж буде з тими, хто лишився в інших містах, або був навіть вимушений повернутися в них? Ніхто не скаже. Ніхто й не знає, як сприйматимуть людей, що лишилися в цегляному концлагері до кінця повномасштабної війни, а може і свого життя. Останнім лишається тільки прийняти свою долю та дивитися з сумом на інших? Питається, а що ж робити людям, що виїхали з окупації роки тому, але через купу проблем що переслідують їх не можуть обрати іншого варіанту, крім як відчайдушно ринутися назад в окупацію? Схоже, на думку багатьох українців, їм краще здохнути на смітнику.
Неможливість виїхати з окупації, страх (обґрунтований роками та досвідом інших ВПОшників) не обжитися на новому місці, або неможливість полишити інших в окупації — лише небагаті причини, чому люди там лишаються або вимушені повернутися назад. Що лишається нам? Постаратися змінити своє ставлення в ці скрутні часи до інших людей. Перестати зрештою вийобуватися на тих, хто в окупації, називаючи кожного колаборантом. Багато хто не спілкувався навіть товком з людьми, які були в ній, та цілком очікувано, що вони не розуміють ще наслідків подібного ставлення зі своєї сторони. Від себе ж можу лише сказати, що подібне закриває людей в собі та ділить нас на три сорта. Ми так і продовжуємо приборкувати пам'ять.