Меритократія. Ти бідний бо дурний? Коли “друге пришестя” Цезаря? Частина ІІ.
У другій частині циклу я розбираю, як формуються переконання у еліт. Для цього я використав роботи професора Гарварду Майкла Сендела та професора Колеж де Франс П’єра Бурдьє.
Книга Сендела (2020) - це опис нашому часу, тоді як праця Бурдьє (1989) розглядає французьку еліту другої половини XX століття. Парадокс, який ви побачите в публікації, вражає: попри дистанцію у 30 років і різні країни, обидва мислителі описують дуже схожі майже ідентичні процеси набуття елітами своїх переконань в стінах елітних навчальних закладів.
Публікація у відкритому доступі: Меритократія. Як еліта набуває своїх переконань? Коли “друге пришестя” Цезаря?
Ми живемо в епоху найбільш освіченої еліти в історії Заходу. Ніколи раніше уряди та корпорації не були настільки укомплектовані випускниками Ліги плюща, Сорбонни чи Оксфорда. Формально, сьогодні керують «найкращі та найрозумніші». Рівень їхньої компетенції, підтверджений і є без іронії високим.
Але погляньте на результати їхнього правління за останні 40 років. Цей період «тріумфу інтелекту» став епохою стагнації зарплат, зростання нерівності, фінансових криз та підйом автократій по всьому світу. Для порівняння: у 1940–1980 роках, коли Заходом керували люди зі значно скромнішими дипломами (а іноді й без них), світ побачив перемогу над нацизмом, відбудову Європи, надрив комунізму та створення сильного середнього класу.
Виходить, що наявність диплома Гарварду майже гарантує високий IQ, але зовсім не гарантує того, що Арістотель називав «практичною мудрістю». Сучасна еліта потонула в гордині і тому щиро вірить, що її влада є заслуженою, а бідність своїх громадян просто наслідок їхньої власної «неконкурентоздатності» та інтелектуальної обмеженості.
Саме ця зверхність та сліпота до загроз і провокує появу нового Цезаря. Коли громадяни бачать, що «експерти» їх зневажають, а «розумні реформи» не поліпшують життя, вони перестають шукати кращих менеджерів. Вони починають шукати месника, який прийде не для того, щоб писати закони, а для того, щоб спалити цю «ідеальну» систему дотла.
Тож питання не в тому, чи прийде Цезар. Питання в тому, як довго меритократична еліта своєю сліпотою буде мостити йому дорогу до Риму Вашингтону-Лондону-Парижу-Берліну.
У другій частині циклу я розбираю, як формуються переконання у еліт. Для цього я використав роботи професора Гарварду Майкла Сендела та професора Колеж де Франс П’єра Бурдьє.
Книга Сендела (2020) - це опис нашому часу, тоді як праця Бурдьє (1989) розглядає французьку еліту другої половини XX століття. Парадокс, який ви побачите в публікації, вражає: попри дистанцію у 30 років і різні країни, обидва мислителі описують дуже схожі майже ідентичні процеси набуття елітами своїх переконань в стінах елітних навчальних закладів.
Публікація у відкритому доступі: Меритократія. Як еліта набуває своїх переконань? Коли “друге пришестя” Цезаря?
Ми живемо в епоху найбільш освіченої еліти в історії Заходу. Ніколи раніше уряди та корпорації не були настільки укомплектовані випускниками Ліги плюща, Сорбонни чи Оксфорда. Формально, сьогодні керують «найкращі та найрозумніші». Рівень їхньої компетенції, підтверджений і є без іронії високим.
Але погляньте на результати їхнього правління за останні 40 років. Цей період «тріумфу інтелекту» став епохою стагнації зарплат, зростання нерівності, фінансових криз та підйом автократій по всьому світу. Для порівняння: у 1940–1980 роках, коли Заходом керували люди зі значно скромнішими дипломами (а іноді й без них), світ побачив перемогу над нацизмом, відбудову Європи, надрив комунізму та створення сильного середнього класу.
Виходить, що наявність диплома Гарварду майже гарантує високий IQ, але зовсім не гарантує того, що Арістотель називав «практичною мудрістю». Сучасна еліта потонула в гордині і тому щиро вірить, що її влада є заслуженою, а бідність своїх громадян просто наслідок їхньої власної «неконкурентоздатності» та інтелектуальної обмеженості.
Саме ця зверхність та сліпота до загроз і провокує появу нового Цезаря. Коли громадяни бачать, що «експерти» їх зневажають, а «розумні реформи» не поліпшують життя, вони перестають шукати кращих менеджерів. Вони починають шукати месника, який прийде не для того, щоб писати закони, а для того, щоб спалити цю «ідеальну» систему дотла.
Тож питання не в тому, чи прийде Цезар. Питання в тому, як довго меритократична еліта своєю сліпотою буде мостити йому дорогу до Риму Вашингтону-Лондону-Парижу-Берліну.