Коли мігранти замінять українців? Де маніпуляція, а де економічна реальність.
Цей текст складається з двох частин: економічної та "концептуальної".
Оновлена публікація: Атлантична республіканська традиція.
Почнемо з економіки та найбільшого страху: трудові мігранти не демпінгуватимуть заробітну плату і не витіснятимуть місцеве населення з ринку праці. Це зазначає нобелівська лауреатка Естер Дюфло та колега, узагальнюючи значну емпіричну літературу, тому страхи щодо масового падіння зарплат через міграцію зазвичай перебільшені.
Новіші дослідження по США це підтверджують. У роботі Майкла Клеменса та Ітана Льюїса (NBER):
Аналізуючи рандомізовану урядову лотерею віз, автори доводять, що залучення мігрантів не зменшує попит на місцеву робочу силу:
🧩 мігранти та місцеві працівники з низькою кваліфікацією є дуже слабкими замінниками один одного і виконують різні функції.
🧩 штучне обмеження найму іноземців не захищає громадян. Воно або взагалі не впливає на зайнятість місцевих, або спричиняє її скорочення, особливо в сільських регіонах, де доступ до праці мігрантів прямо стимулює зростання зайнятості місцевого населення (як правило більш кваліфіковане).
🧩 дозвіл на найм іноземців дозволяє компаніям розширювати діяльність. Натомість відмова у доступі до таких кадрів змушує бізнес скорочувати доходи та згортати інвестиції.
Звісно, досвід США не можна механічно переносити на Україну. Проте попит українських компаній на іноземців здебільшого зосереджений у будівництві, агросекторі, логістиці і інших секторах (в більшості це низькокваліфікована робоча сила, але не завжди), де є висока потреба у низькокваліфікованій праці. Заміщення українців тут неможливе через відсутність конкуренції та колосальний дифіцит робочих рук (за різними даними мова йде про млн. працівників).
Примітка: дослідження ОЕСР щодо впливу українських біженців на ринок праці ЄС також не виявило негативних наслідків для зарплат місцевих працівників.
Однак трудова міграція вирішує проблему дефіциту кадрів лише ситуативно. У довгостроковій перспективі це означає зміну структури населення.
Навіть без урахування наслідків війни, наприкінці століття нас могло залишитися 10-15 мільйонів. Для масштабів Європи та сусідства з РФ це «демографічний вакуум» (територія на якій бракує людей).
Проте, очікувати миттєвого напливу мільйонів мігрантів немає сенсу: наразі цьому перешкоджають адміністративні та економічні бар’єри (що підтвердить будь-хто з реального сектору), а бізнесу потрібен час на адаптацію до нових практик найму. Проте в перспективі, щойно з'являться перші масштабні кейси успішного залучення іноземців, ця практика за підтримки уряду (спрощення процедур) почне стрімко масштабуватися.
Саме тому суспільне обурення чи петиції про заборону роботи мігрантам є боротьбою з вітряками. Вони не дадуть жодного результату, адже елітам фундаментально байдуже, хто саме генеруватиме їм прибуток. Їхнє ставлення до українського проєкту чітко ілюструє динаміка ВВП на душу населення, який стагнував ще до 2014 року порівняно з іншими пострадянськими країнами. Замість структурних реформ, найм мігрантів може стати для них найпростішим інструментом компенсації демографічної кризи та збереження ренти.
З огляду на це, вимагати від демографічно виснаженої держави виконання ролі постійного військового щита європейської безпеки у довгостроковому протистоянні з РФ абсурдно. Для самого народу це прямий шлях до фізичного зникнення, яке судячи по прогнозам ООН більш ніж ймовірне вже у ХХІІ столітті.
Цей текст складається з двох частин: економічної та "концептуальної".
Оновлена публікація: Атлантична республіканська традиція.
Почнемо з економіки та найбільшого страху: трудові мігранти не демпінгуватимуть заробітну плату і не витіснятимуть місцеве населення з ринку праці. Це зазначає нобелівська лауреатка Естер Дюфло та колега, узагальнюючи значну емпіричну літературу, тому страхи щодо масового падіння зарплат через міграцію зазвичай перебільшені.
Новіші дослідження по США це підтверджують. У роботі Майкла Клеменса та Ітана Льюїса (NBER):
"Дані спостережень свідчать, що в округах США протягом років, коли роботодавці подають запити на більшу кількість працівників за візою H-2B, не спостерігається вищого рівня безробіття чи нижчих зарплат у середньому серед місцевих мешканців, зайнятих у відповідних сферах послуг із низькою кваліфікацією".
Аналізуючи рандомізовану урядову лотерею віз, автори доводять, що залучення мігрантів не зменшує попит на місцеву робочу силу:
🧩 мігранти та місцеві працівники з низькою кваліфікацією є дуже слабкими замінниками один одного і виконують різні функції.
🧩 штучне обмеження найму іноземців не захищає громадян. Воно або взагалі не впливає на зайнятість місцевих, або спричиняє її скорочення, особливо в сільських регіонах, де доступ до праці мігрантів прямо стимулює зростання зайнятості місцевого населення (як правило більш кваліфіковане).
🧩 дозвіл на найм іноземців дозволяє компаніям розширювати діяльність. Натомість відмова у доступі до таких кадрів змушує бізнес скорочувати доходи та згортати інвестиції.
Звісно, досвід США не можна механічно переносити на Україну. Проте попит українських компаній на іноземців здебільшого зосереджений у будівництві, агросекторі, логістиці і інших секторах (в більшості це низькокваліфікована робоча сила, але не завжди), де є висока потреба у низькокваліфікованій праці. Заміщення українців тут неможливе через відсутність конкуренції та колосальний дифіцит робочих рук (за різними даними мова йде про млн. працівників).
Примітка: дослідження ОЕСР щодо впливу українських біженців на ринок праці ЄС також не виявило негативних наслідків для зарплат місцевих працівників.
Однак трудова міграція вирішує проблему дефіциту кадрів лише ситуативно. У довгостроковій перспективі це означає зміну структури населення.
Навіть без урахування наслідків війни, наприкінці століття нас могло залишитися 10-15 мільйонів. Для масштабів Європи та сусідства з РФ це «демографічний вакуум» (територія на якій бракує людей).
Проте, очікувати миттєвого напливу мільйонів мігрантів немає сенсу: наразі цьому перешкоджають адміністративні та економічні бар’єри (що підтвердить будь-хто з реального сектору), а бізнесу потрібен час на адаптацію до нових практик найму. Проте в перспективі, щойно з'являться перші масштабні кейси успішного залучення іноземців, ця практика за підтримки уряду (спрощення процедур) почне стрімко масштабуватися.
Саме тому суспільне обурення чи петиції про заборону роботи мігрантам є боротьбою з вітряками. Вони не дадуть жодного результату, адже елітам фундаментально байдуже, хто саме генеруватиме їм прибуток. Їхнє ставлення до українського проєкту чітко ілюструє динаміка ВВП на душу населення, який стагнував ще до 2014 року порівняно з іншими пострадянськими країнами. Замість структурних реформ, найм мігрантів може стати для них найпростішим інструментом компенсації демографічної кризи та збереження ренти.
З огляду на це, вимагати від демографічно виснаженої держави виконання ролі постійного військового щита європейської безпеки у довгостроковому протистоянні з РФ абсурдно. Для самого народу це прямий шлях до фізичного зникнення, яке судячи по прогнозам ООН більш ніж ймовірне вже у ХХІІ столітті.