Якими мають бути податки воюючої країни? Що таке мобілізація капіталу?
«З початку часів розкіш надто часто прокладала націям шлях до розбещеності та остаточного знищення…»
Це сказав Дуайт Ейзенхауер, республіканський президент США, у Детройті 1960 року - перед залою найбагатших промисловців країни. Для тих США розкіш була не приватною справою багатіїв, а загрозою республіці: вважалося, що суспільство, де верхівка живе окремим життям, програє. Ці аскетичні мотиви перетворив на політику ще президент-демократ Франклін Рузвельт: у розпал Другої світової він підняв верхню ставку податку на доходи до 94%, щоб ніхто не багатів, поки країна воює. Ейзенхауер, хоч і з іншої партії, цю віру поділяв: усі вісім років його президентства ставка трималася на рівні 91%.
Одразу уточню, мова про маржинальну ставку прогресивної шкали. Її брали не з усього заробітку, а лише з тієї частини доходу, що перевищувала дуже високий поріг - приблизно 92 середні річні доходи, понад 6 мільйонів у сьогоднішніх доларах. Усе, що нижче, оподатковувалося за звичайними ставками - цілком співмірними з нинішніми.
Як ця система вплинула на нерівність - читайте в новій публікації: Велике вирівнювання. Конфіскаційна роль податків США в добу війни та післявоєнний період.
Звідки в Америці взялися конфіскаційні податки? У Другу світову країна призвала до армії мільйони громадян. Тоді ж народився принцип, який сучасники назвали «призовом багатства». Звідси й формула Рузвельта: тягар має розподілятися так, «щоб меншість не наживалася на жертвах більшості».
Так постала система з трьох податків: ставки до 94% на надвисокі доходи, корпоративний податок (половина кожного долара прибутку), на спадщину - до 77% (на переході статків між поколіннями). А у воєнні роки до них додавався й четвертий: податок на надприбутки. Уряд визначив, скільки бізнесу «нормально» заробляти - до 8% на вкладений капітал, а все понад цю планку вважав наживою на війні й оподатковував за ставками до 80%.
При цьому менш заможних система оберігала: федеральний податок із продажів (умовний аналог нашого ПДВ) був відхилений саме через те, що він ударив би по бідних, а малі й середні доходи вивели з-під високих ставок.
Сама конфіскаційна ставка майже нічого не збирала: у 1960 році під неї потрапило лише 306 родин на всю країну. Бо мета була не наповнити бюджет, а вбити стимул, до мільйонних контрактів й наддивідендів. Неотримані ж наддоходи лишалися в компаніях і йшли різними шляхами: звичайними дивідендами всім акціонерам, зарплатами (профспілки прямо використовували великий нерозподілений прибуток як аргумент на переговорах) та інвестиціями і тп.
Результатом політики стало те, що частка найбагатших 0,01% у національному доході впала з 4% до 1,3% - історичного мінімуму.
Епілог. Зазначу, щодо справделивості прогресивних податків, бо вона тут все ж двовимірна. Прогресивна шкала вирівнює частки: без неї бідні, які витрачають увесь дохід, віддають державі більший його відсоток, ніж багаті, що більшість доходу заощаджують. Але в абсолютних сумах найбільше платять саме багаті. Тож «що справедливіше» - питання радше цінностей конкретного суспільства.
Також існує своєрідна суперечка про податки й майно в умовах війни й вона довіль непроста для України. Майно найбагатшого відсотка громадян сьогодні охороняється зокрема тим, що хтось через «добровільно-примусовий» обов'язок віддає на війні життя, поки еліта тим чи іншим способом примножує капітал. США 1940-х назвали свою відповідь на цю асиметрію «призовом багатства», у нашому випадку, можливо, доречніше говорити не про призов капіталу, а про його перерозподіл (бо армія не контрактна) - через податки на спадщину чи на багатство (способів безліч від передачі частини майна в трасти і тп.). Однак наскільки ця конструкція підходить Україні і як не дійти до ідей більшовизму - питання відкрите.
Повна публікація включно з переглядом даних Пікетті його опонентами: Доступна тут.
«З початку часів розкіш надто часто прокладала націям шлях до розбещеності та остаточного знищення…»
Це сказав Дуайт Ейзенхауер, республіканський президент США, у Детройті 1960 року - перед залою найбагатших промисловців країни. Для тих США розкіш була не приватною справою багатіїв, а загрозою республіці: вважалося, що суспільство, де верхівка живе окремим життям, програє. Ці аскетичні мотиви перетворив на політику ще президент-демократ Франклін Рузвельт: у розпал Другої світової він підняв верхню ставку податку на доходи до 94%, щоб ніхто не багатів, поки країна воює. Ейзенхауер, хоч і з іншої партії, цю віру поділяв: усі вісім років його президентства ставка трималася на рівні 91%.
Одразу уточню, мова про маржинальну ставку прогресивної шкали. Її брали не з усього заробітку, а лише з тієї частини доходу, що перевищувала дуже високий поріг - приблизно 92 середні річні доходи, понад 6 мільйонів у сьогоднішніх доларах. Усе, що нижче, оподатковувалося за звичайними ставками - цілком співмірними з нинішніми.
Як ця система вплинула на нерівність - читайте в новій публікації: Велике вирівнювання. Конфіскаційна роль податків США в добу війни та післявоєнний період.
Звідки в Америці взялися конфіскаційні податки? У Другу світову країна призвала до армії мільйони громадян. Тоді ж народився принцип, який сучасники назвали «призовом багатства». Звідси й формула Рузвельта: тягар має розподілятися так, «щоб меншість не наживалася на жертвах більшості».
Так постала система з трьох податків: ставки до 94% на надвисокі доходи, корпоративний податок (половина кожного долара прибутку), на спадщину - до 77% (на переході статків між поколіннями). А у воєнні роки до них додавався й четвертий: податок на надприбутки. Уряд визначив, скільки бізнесу «нормально» заробляти - до 8% на вкладений капітал, а все понад цю планку вважав наживою на війні й оподатковував за ставками до 80%.
При цьому менш заможних система оберігала: федеральний податок із продажів (умовний аналог нашого ПДВ) був відхилений саме через те, що він ударив би по бідних, а малі й середні доходи вивели з-під високих ставок.
Сама конфіскаційна ставка майже нічого не збирала: у 1960 році під неї потрапило лише 306 родин на всю країну. Бо мета була не наповнити бюджет, а вбити стимул, до мільйонних контрактів й наддивідендів. Неотримані ж наддоходи лишалися в компаніях і йшли різними шляхами: звичайними дивідендами всім акціонерам, зарплатами (профспілки прямо використовували великий нерозподілений прибуток як аргумент на переговорах) та інвестиціями і тп.
Результатом політики стало те, що частка найбагатших 0,01% у національному доході впала з 4% до 1,3% - історичного мінімуму.
Епілог. Зазначу, щодо справделивості прогресивних податків, бо вона тут все ж двовимірна. Прогресивна шкала вирівнює частки: без неї бідні, які витрачають увесь дохід, віддають державі більший його відсоток, ніж багаті, що більшість доходу заощаджують. Але в абсолютних сумах найбільше платять саме багаті. Тож «що справедливіше» - питання радше цінностей конкретного суспільства.
Також існує своєрідна суперечка про податки й майно в умовах війни й вона довіль непроста для України. Майно найбагатшого відсотка громадян сьогодні охороняється зокрема тим, що хтось через «добровільно-примусовий» обов'язок віддає на війні життя, поки еліта тим чи іншим способом примножує капітал. США 1940-х назвали свою відповідь на цю асиметрію «призовом багатства», у нашому випадку, можливо, доречніше говорити не про призов капіталу, а про його перерозподіл (бо армія не контрактна) - через податки на спадщину чи на багатство (способів безліч від передачі частини майна в трасти і тп.). Однак наскільки ця конструкція підходить Україні і як не дійти до ідей більшовизму - питання відкрите.
Повна публікація включно з переглядом даних Пікетті його опонентами: Доступна тут.