Північна Вежа

Треба було також стерегтися, щоби не потрапити в облаву, бо дуже часто поліція та військові частини блокували вулиці, ловили людей і тих, які були без документів, забирали, вантажили у вагони та відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Бувало так, що забирали і з документами. Пам'ятаю, одного разу кілька нас після закінчення уроків ішли додому до бурси і опинилися в заблокованому кварталі, де ловили в Німеччину. Нас затримали жандарми і зажадали документи, ми мали учнівські довідки і показали їх. Фашист оглянув довідки, що були з гімназії, порвав їх на наших очах і став гнати до гурту приречених. Ми по дорозі стали пояснювати, що ми учні і нас не мають права забирати, та цей вилюдок вилаявся по-польському і крик- нув: "Стуль ґемби, кабанє. Форвертс". "Заткай рота, свиня. Вперед". Ми попали на жандарма-"фольксдойчера", поляка-шовініста, який, очевидно, люто ненавидів українців, а ще як зрозумів, що ми гімназисти, то вирішив у такий спосіб помститися над нашим народом.

У вечірніх сутінках під’їжджаємо до міста Алепп, або Алеппо....

На півстаночку до вагону заходить група козаків Запорозького корпусу з 1919 - 1920-го року. Змодернізовані широкі шаровари, короткі
жупанчики кольору хакі, чорні каракулеві шапки з червоними шликами... Через плече - кулеметні ленти з набоями... Та це лише вояки іррегулярних арабських відділів.
В Алеппо - пересадка. На станції і в місті повне затемнення. Лише
де-не-де блимають скупі темно-сині вогники. Всіх подорожніх європейців, що приїхали з Туреччини, запрошують до офіцера французької
розвідки, який усіма мовами у звичайній ввічливій розмові випитує,
хто що бачив і чув. Довідавшись, що ми їдемо з Югославії через Грецію,

офіцер відкорковує пляшку доброго коньяку й починає дотепно переповідати сербською мовою анекдоти, які оповіли йому чеські офіцери, що прибули попереднім поїздом теж з Югославії І їдуть до чеських
відділів в Агде.
Основа тих байок, у які вони, здається, самі вірили, - це “вєздєсущність” і всемогутність військ “совєтського Руска”, які під різним виглядом групуються на Балканах для війни з Німеччиною. Із “журналістичного обов’язку” спростовуємо ті нісенітниці.

Частини козацької бригади осавула Сальникова (білі), які були кинуті на зупинення ворожого наступу, кілька разів кидалися у запеклі контратаки, незважаючи на ураганний рушничний і кулеметний вогонь та чисельну перевагу противника. Після четвертої атаки сальниківці прийняли сильну ворожу атаку у кінному строю, але, не витримавши натиску, змушені були відступити, зазнавши важких втрат убитими й пораненими. Під час цієї операції був убитий командир 2-го Донського полку цієї бригади полковник Саулевич.

Для ліквідації подальшого просування противника одразу ж було кинуто кінний Мазепинський полк в обхід правого флангу ворога. Цей полк негайно зупинив наступ ворога і, завдаючи йому удар за ударом та вдало маневруючи, захопив 400 полонених. Однак, оскільки ще до введення Мазепинського полку в бій противник встиг далеко проникнути в тил Волинської дивізії, успіх мазепинців не зміг змінити несприятливу ситуацію.

Самі будучи націоналістами, вони розуміли ці почуття й у інших народів Сходу, їх не дратувала ні українська мова, ні жовто-блакитний прапор… Тому між нами, націоналістами України, і цією групою воїнів-великоросів не могло не бути досягнуто взаєморозуміння.

Було б несправедливо, якби я не віддав належного хоробрості й дисципліні частин 3-ї армії та не відзначив їхніх заслуг у боях під станцією Деражня, де битви мали характер боротьби за перемогу. І хоча кіннота Перемикіна була малочисельною, її висока якість тут принесла їй славу.

За два-три дні до набуття чинності угоди про припинення вогню, тобто приблизно в середині жовтня, до міста Городок, де на той час розташовувалася штаб-квартира української діючої армії, прибув командувач 3-ї російської армії генерал Перемикін. Його супроводжував французький генерал Бонуар, а також кілька штабних офіцерів.

Метою приїзду генерала Перемикіна було укладення військової конвенції з українським командуванням за ініціативою Російського політичного комітету в Польщі. Відповідно до вказівок Головного отамана Симона Петлюри, обов’язковою умовою цієї угоди мало бути визнання російським командуванням суверенних прав українського народу.

Під вечір військова конвенція, до якої, окрім згаданої вище умови, увійшло також визнання генералом Перемикіним нашого командування як головного (союзного командування), була підписана обома командувачами армій і затверджена начальниками польових штабів.