Дивують заяви деяких українських політиків, щодо швидкого закінчення війни. Бо станом наразі немає жодних передумов для цього. Навпаки, все вказує на те, що війна ще потриває.
Каменем спотикання є земельне питання. Путін прагне визнання Україною відторгнення територій, внесених до конституції РФ. Для нього це принципове питання, за яким «велич» і місце в підручниках історії. Натомість Зеленський на кожному кроці заявляє, що «ніякі території – не віддамо». Теж має рацію, бо здача територій – це фактично капітуляція, яка ставить під питання майбутнє України, як держави. Не тому, що без цих земель ми не проживемо. А тому, що це послабить майбутню українську обороноздатність і створить негативний прецедент, який безперечно вплине на майбутнє. Десь схожий сценарій був у 1939 році – територіальні вимоги Гітлера до Польщі, з одного боку достатньо помірковані, фактично позбавляли Польщу обороноздатності на заході, і тому Варшава їх не сприймала.
Тому війна буде тривати. Запас міцності у росіян ще є, попри всі негаразди в їхній економіці, зниження виплат контрактникам по регіонам, проблеми з бензином внаслідок виходу з чатів російських НПЗ, і нові пакети антиросійських санкцій, сьогодні оголошених США та ЄС.
Протягом зимової кампанії головну ставку противник буде робити саме на бомбовий терор нашого тилу. Для цього РФ має майже необмежені можливості. Масові шахеди зі швидкістю 230 км/г, КАБи, які вже залітають вглиб на 200 км на нашу територію і балістичні ракети, проти яких у нас взагалі майже немає захисту. Мета очевидна – створення системного колапсу в тилу, провокування обурення населення, щоб у нас сталося щось на кшталт лютневої революції 1917 року. Противник чудово проінформований про всі проблеми нашого суспільства, і про всі протиріччя, які його роздирають. І буде на цьому і далі грати.
На фронті російські війська будуть зберігати ініціативу і продовжувати тиск, особливо на тих ділянках, де їм вдається просуватися. Перехопити ініціативу наразі ЗСУ не здатні, тому будуть залишатися в обороні. Проблеми нашої армії залишаються такими, що аж ніяк не сприятимуть зростанню її боєздатності – системна криза управління, формалізм і безтолковість замість раціональності та чіткості, величезна кількість СЗЧ і дезертирів, провалена мобілізація, і як наслідок – колосальна нестача людей в бойових бригадах.
Зі свого боку Україна зможе продовжувати удари про російським НПЗ, по воєнним і інфраструктурним об’єктам. Особливо зараз, коли фактично знято обмеження на дальність використання іноземних ракет. Проте в нинішніх умовах всі ці удари, хоча і створять ворогу серйозні проблеми, але не стануть фактором, який змусить росіян переписувати свою конституцію.
Бо їхнє суспільство не таке, як наше, і мислять вони по іншому. Коли на кону «велич», вони готові потерпіти. На відміну від нас РФ має ефективну державну пропагандистську машину, яка будь-яку невдачу перекрутить на символ спротиву і величі. Крім цього Путін міцно тримає управління, будь-яка опозиція придушена. Повторення літа 2023 року, коли Пригожин оголосив марш на Москву, сьогодні апріорі не можливе. Російські силові еліти або сліпо підкорилися диктатору, або панічно налякані і чекають, коли за ними прийдуть з ордером на арешт, бо всі замазані в корупції. І головне – без успіхів на фронті удари по тиловим об’єктам не принесуть тої користі, про яку ми всі мріємо.
Каменем спотикання є земельне питання. Путін прагне визнання Україною відторгнення територій, внесених до конституції РФ. Для нього це принципове питання, за яким «велич» і місце в підручниках історії. Натомість Зеленський на кожному кроці заявляє, що «ніякі території – не віддамо». Теж має рацію, бо здача територій – це фактично капітуляція, яка ставить під питання майбутнє України, як держави. Не тому, що без цих земель ми не проживемо. А тому, що це послабить майбутню українську обороноздатність і створить негативний прецедент, який безперечно вплине на майбутнє. Десь схожий сценарій був у 1939 році – територіальні вимоги Гітлера до Польщі, з одного боку достатньо помірковані, фактично позбавляли Польщу обороноздатності на заході, і тому Варшава їх не сприймала.
Тому війна буде тривати. Запас міцності у росіян ще є, попри всі негаразди в їхній економіці, зниження виплат контрактникам по регіонам, проблеми з бензином внаслідок виходу з чатів російських НПЗ, і нові пакети антиросійських санкцій, сьогодні оголошених США та ЄС.
Протягом зимової кампанії головну ставку противник буде робити саме на бомбовий терор нашого тилу. Для цього РФ має майже необмежені можливості. Масові шахеди зі швидкістю 230 км/г, КАБи, які вже залітають вглиб на 200 км на нашу територію і балістичні ракети, проти яких у нас взагалі майже немає захисту. Мета очевидна – створення системного колапсу в тилу, провокування обурення населення, щоб у нас сталося щось на кшталт лютневої революції 1917 року. Противник чудово проінформований про всі проблеми нашого суспільства, і про всі протиріччя, які його роздирають. І буде на цьому і далі грати.
На фронті російські війська будуть зберігати ініціативу і продовжувати тиск, особливо на тих ділянках, де їм вдається просуватися. Перехопити ініціативу наразі ЗСУ не здатні, тому будуть залишатися в обороні. Проблеми нашої армії залишаються такими, що аж ніяк не сприятимуть зростанню її боєздатності – системна криза управління, формалізм і безтолковість замість раціональності та чіткості, величезна кількість СЗЧ і дезертирів, провалена мобілізація, і як наслідок – колосальна нестача людей в бойових бригадах.
Зі свого боку Україна зможе продовжувати удари про російським НПЗ, по воєнним і інфраструктурним об’єктам. Особливо зараз, коли фактично знято обмеження на дальність використання іноземних ракет. Проте в нинішніх умовах всі ці удари, хоча і створять ворогу серйозні проблеми, але не стануть фактором, який змусить росіян переписувати свою конституцію.
Бо їхнє суспільство не таке, як наше, і мислять вони по іншому. Коли на кону «велич», вони готові потерпіти. На відміну від нас РФ має ефективну державну пропагандистську машину, яка будь-яку невдачу перекрутить на символ спротиву і величі. Крім цього Путін міцно тримає управління, будь-яка опозиція придушена. Повторення літа 2023 року, коли Пригожин оголосив марш на Москву, сьогодні апріорі не можливе. Російські силові еліти або сліпо підкорилися диктатору, або панічно налякані і чекають, коли за ними прийдуть з ордером на арешт, бо всі замазані в корупції. І головне – без успіхів на фронті удари по тиловим об’єктам не принесуть тої користі, про яку ми всі мріємо.