Вже не вперше пишу й не вперше карбую рядки.
Звикла ставити коми, писати слова й додавати їх в зміст до листів.
Кожен лист починаю питанням одним «чи є десь ще ти?»
Наче йду по шляхах колись спалених нами мостів.

Тих листів вже забита шухляда моя у столі,
Вже чорнила скінчились не раз, наче доля дає мені знак,
Що не варто чекати, бо, звісно ж, ти не відповіси,
Проте й надія моя не вмирає, однак,

Вже не вперше я знаю й сама відмовляю собі,
Їх дарма надсилати. Дарма і писати, авжеж.
Адресат невідомий, зазначено просто «тобі»,
Листоноша не знає, куди надсилати — в повітря без меж?

І лишаю тому при собі ці сумні мемуари,
Наче пам'ять моя свій карбує в кімнаті музей:
У рядках цих нема ані крихти жалю чи омани,
Лишень правда гірка вся про те, як щосили біжу від жахливих ідей.

Від себе я тікати не взмозі, пробач,
Правду цю приховати навік аж ніяк я не зможу,
А який по рахунках у нас вже триває тут матч?
Хто програв з нас чи виграв ту кулю прокляту й ворожу?

По рахунках сплатили в зневірі й брехні,
Розбиваючи реальність на крихти й секунди,
Я не вперше пишу, але вперше читатимеш ти,
Якщо знайдеш колись серед мотлоху їх цілу купу.

Якщо після прильоту лишиться бодай хоч один,
Ти відкриєш. Побачиш нерівний й нервовий мій почерк,
І обнявши, сидітимеш, може, ще кілька годин,
Відчуваючи в венах текучості гіркий цей розпач.

Кажуть, поки живий, ще є шанс повернути назад,
Недописані миті спалити, відзняти на інший сценарій.
Якби знати, що більш не зустрінемось в той листопад
Я б відзняла наново усе до секунди останньої.

Я б хоч хай не майстерно зібрала до купи сюжет,
Перевтілила ролі життя, замінивши свій сум на надію,
Вірогідно, той фільм міг отримать добро на бюджет,
Бо у нім за весь час не лунало би фраз «я не зможу» й «не вірю».

І, можливо, на його прем'єру все ж хтось би прийшов,
Хтось дивився б в екран, розуміючи з перших секунд,
Що весь сенс цих моментів й надії — аби ти колись увійшов,
Прочитавши в листах про сердечний безжально триваючий бунт.

🌸Fire_Die
#віршіпідписників