🌕 Canto del Pilón
Омріяний Берлін. Чи досяжний ти для нас знову? Недосяжний. Чи забудеш ти нас? Відпустиш додому? Дозволиш нам розійтись? Стерти в прах, переступити, пережити, закрити главу і віднайти в собі сили жити далі? Не дозволиш. Ти плоско-раціональний, стальний, нестерпний, по-німецьки складно-красивий і нещадний. В тиші чатуєш. І благословляєш нас на прощання в далеких просторах своєї весни. І повільно варитимеш в муках, коли я благатиму смерті. Відібравши у мене все, лишивши мені лиш себе. Насильно зробивши мене німцем. Ти в мене свавільно вселився, ти вже до огиди нестерпний, непереможний, вʼїдливий і пекучий. І нащо тепер мені ти, якщо її нема? І вона ніколи більше не напише, не візьме слухавки від мене? Їй буде байдуже. І коли я згадую тебе, твої очі, твої вуста і твої слова: «ця ніч, ця берлінська ніч вічна!», твоє мовчання і дотики рук, осінь твоїх сигарет, твої mittelstraße валізи, парфюм твій Chanel у волоссі — я сумніваюсь… то була зі мною ти, чи бліда потвора Суккуба в шатах німецької ночі? І коли я казав тобі «прощай», я мав на увазі не це, а тяжку пекельно-нетерпиму втому від наших з тобою розмов про Гайдеґґера і Шпенглера, Гегеля і Файербаха. І від наших із тобою вечірок, що стали в цьому місті, бувалим, легендою. Від наших спільних сторінок, недописаних книжок, недоцілованих жінок, неповторних історій, скарбів, численних зрад і злочинів. І коли я казав тобі «люблю» — я тебе справді любив. Не вміючи, не знаючи про любов найпростіших речей, я тобі зраджував тисячі раз, кидаючи тебе саму, одягаючи тебе в молекулярно тонкі наряди божевілля, віддаючи тебе на шматування снам, спостерігаючи за твоїми зрадами з чужими чоловіками, я пʼянію від тебе по телефону, випиваючи тебе усю до дна, до нескінченності глибин твоїх очей, твого смачного голосу asmr, осені твоїх сигарет, твоїх поцілунків печалі, принижуючи тебе, підставляючи, приближаючи і відторгаючи тебе, лиш би ти пішла, я ж і справді любив.
text: α exclusively for @archives
Омріяний Берлін. Чи досяжний ти для нас знову? Недосяжний. Чи забудеш ти нас? Відпустиш додому? Дозволиш нам розійтись? Стерти в прах, переступити, пережити, закрити главу і віднайти в собі сили жити далі? Не дозволиш. Ти плоско-раціональний, стальний, нестерпний, по-німецьки складно-красивий і нещадний. В тиші чатуєш. І благословляєш нас на прощання в далеких просторах своєї весни. І повільно варитимеш в муках, коли я благатиму смерті. Відібравши у мене все, лишивши мені лиш себе. Насильно зробивши мене німцем. Ти в мене свавільно вселився, ти вже до огиди нестерпний, непереможний, вʼїдливий і пекучий. І нащо тепер мені ти, якщо її нема? І вона ніколи більше не напише, не візьме слухавки від мене? Їй буде байдуже. І коли я згадую тебе, твої очі, твої вуста і твої слова: «ця ніч, ця берлінська ніч вічна!», твоє мовчання і дотики рук, осінь твоїх сигарет, твої mittelstraße валізи, парфюм твій Chanel у волоссі — я сумніваюсь… то була зі мною ти, чи бліда потвора Суккуба в шатах німецької ночі? І коли я казав тобі «прощай», я мав на увазі не це, а тяжку пекельно-нетерпиму втому від наших з тобою розмов про Гайдеґґера і Шпенглера, Гегеля і Файербаха. І від наших із тобою вечірок, що стали в цьому місті, бувалим, легендою. Від наших спільних сторінок, недописаних книжок, недоцілованих жінок, неповторних історій, скарбів, численних зрад і злочинів. І коли я казав тобі «люблю» — я тебе справді любив. Не вміючи, не знаючи про любов найпростіших речей, я тобі зраджував тисячі раз, кидаючи тебе саму, одягаючи тебе в молекулярно тонкі наряди божевілля, віддаючи тебе на шматування снам, спостерігаючи за твоїми зрадами з чужими чоловіками, я пʼянію від тебе по телефону, випиваючи тебе усю до дна, до нескінченності глибин твоїх очей, твого смачного голосу asmr, осені твоїх сигарет, твоїх поцілунків печалі, принижуючи тебе, підставляючи, приближаючи і відторгаючи тебе, лиш би ти пішла, я ж і справді любив.
text: α exclusively for @archives