Це не було кохання з першого погляду. Ні з другого, ні навіть з третього. Якщо чесно, я навіть не дуже пам'ятаю нашу першу зустріч і вже точно не згадаю, як закохалася в тебе. Це сталося так непомітно і...природньо (звісно, якщо так можна сказати у нашому випадку). Ти просто був поруч. Навіть тоді, коли поруч не було більше нікого. Особливо тоді.

Ти бачив мене різною. Бачив, як я йшла до універу, не дуже впевнено почуваючись на підборах, і як поверталася вже в кросівках, завбачливо покладених у рюкзак. Слідкував за мною, коли я голосно сміялася у кав'ярні з подружками і коли гуляла парком, упівголоса розповідаючи деревам історію свого безнадійного кохання. Спостерігав, як я ставала все більш дорослою, красивою, впевненою, і знав (о так, ти добре знав), що саме ти був причиною цих змін.

І я теж бачила тебе різним: бадьорим і сонним, спокійним і стривоженим, розімлілим від сонця і змоклим від першого холодного дощу. Адже я теж завжди була біля тебе. Більше того — я була в тобі, досліджуючи потаємні куточки твого єства. Я була над тобою, дивилася на тебе з висоти пташиного польоту, точно знаючи, що і ти дивишся на мене — майже фізично відчувала твій погляд. Я була з тобою, насолоджуючись кожною миттю. Я була тобою. І в один момент усвідомила, що люблю.

Бо як тебе не любити, Києве мій?