Арифмія

Так, я ще жива, і я згадала, що не запостила тут останні вірші (ага, яким уже два роки), хех

Господи, я - маленька людина,
Піщинка в пустелі, краплинка у морі, і далі за списком.
Я не воїн, не лікар, не волонтер,
Не працівник критичної інфраструктури.
І навіть не праведний християнин, щоб Ти мене вислухав.
Але Ти слухаєш.
Ти кажеш, що я гірчичне зерня, найменше з усіх,
І просиш погуглити висоту гірчичного дерева (4-5 метрів, Господи).
Господи, хай буде так.
Я - менше, ніж маленька людина.
Я - клаптик на маскувальній сітці,
Голос петиції про Довженко-Центр,
6 гривень у зборі на дрони.
Я - камінець, що котиться з гори лавиною,
5375411207115218-а сніжинка, після падіння якої ламається гілка.
Я - крапка, крапка над літерою Ї.
І я йду
Робити маленькі речі -
Поділитися павербанком,
Принести води літній сусідці,
Передати ковдру у прифронтове село,
Запалити свічку пам'яті на підвіконні.
Бо я вірю, що світ складається з дрібниць.
А Ти віриш у мене.

3 грудня 2022

Я обираю відпускати
Те, що колись було для мене важливим
Те, без чого /без кого/ я не уявляла свій світ
Всі нездійснені і нездійсненні мрії, плани, задуми
Людей, до яких тягнулася
На яких прагнула бути схожою
Я обираю відпускати себе
Себе колишню
Зранену, зламану, злякану
Дівчинку-підлітка
Я обираю не винити себе
За п'ять прочитаних книг на рік (колись було п'ятдесят)
За ненаписані вірші
За зустрічі, які не відбулися і не відбудуться
За музику, яку вже не слухаю
Я обираю себе
Дорослу
З іншими цінностями і поглядами
Іншими хобі
Іншими мріями
Я обираю.

20 листопада 2023

Слухай Бумбокс і дивися в екран, той, що обрамлений шторами,
Доки стемніє, аж ти там побачиш своє відображення.
Стільки любові, що майже віриш - з неї усе сотворене.
Краплі надії бракує тільки, щоб всі "за" і "проти" зважити.
Мовчки говориш, бо ти в купе не сам - з випадковим попутником,
Склянкою чаю, терпкого, теплого, із ледве помітним присмаком
Міді (чи крові). Страхи, тривоги стануть нараз забутими.
Місто прощає, місто прощається. Сповільнюйся, дихай глибоко.
Крутиться плівка німого кіно, навіть якщо ти не дивишся.
(Краще б дивився, ловив момент, бо всю пропускаєш магію.)
Дивні відтінки створюють кадри, розмиті гірськими зливами.
Вічність як вияв миттєвості світу все глибше тебе затягує.

Дихай, вслухайся в мотив саундтрека, що сам барабаниш пальцями.
Чуєш? Це потяг ритмічно співає тобі колискової.
Все, про що думав у цьому вагоні, тут назавжди зостанеться.
Ти ж повертаєшся знову, і знову, і знову.

1 жовтня 2022

Я не носила у косах квіти, хіба кульбабки — і ті для фото,
Боялась тіней, шукала світла, у час серпневий чаїла подих.
Любила літо, чекала осінь, щоб на маршрутці — в місцевий вирій,
Там теж не тепло, там теж морози, та чай з шипшини завжди зігріє.

Там в ніч безхмарну зірок не видно — торгові центри забрали ролі.
А в нас до чаю густе повидло і трохи сонця для всіх навколо,
Яке повернеться нам в усмíшках поодиноких людей в трамваях.
І хай життя там гучне і спішне, воно як небо — ясне й безкрає.

О шостій ранку понад віконцем там не щебече маленька пташка,
А я на Київ дивлюсь з балкону. От-от злетіла б, та поки страшно.
Я трохи мавка з лісів Волині, мене ще тягне туди, де трави.
Та тут я вперше відчула крила. Це моє місто. Справді.

26 листопада 2021

Це не було кохання з першого погляду. Ні з другого, ні навіть з третього. Якщо чесно, я навіть не дуже пам'ятаю нашу першу зустріч і вже точно не згадаю, як закохалася в тебе. Це сталося так непомітно і...природньо (звісно, якщо так можна сказати у нашому випадку). Ти просто був поруч. Навіть тоді, коли поруч не було більше нікого. Особливо тоді.

Ти бачив мене різною. Бачив, як я йшла до універу, не дуже впевнено почуваючись на підборах, і як поверталася вже в кросівках, завбачливо покладених у рюкзак. Слідкував за мною, коли я голосно сміялася у кав'ярні з подружками і коли гуляла парком, упівголоса розповідаючи деревам історію свого безнадійного кохання. Спостерігав, як я ставала все більш дорослою, красивою, впевненою, і знав (о так, ти добре знав), що саме ти був причиною цих змін.

І я теж бачила тебе різним: бадьорим і сонним, спокійним і стривоженим, розімлілим від сонця і змоклим від першого холодного дощу. Адже я теж завжди була біля тебе. Більше того — я була в тобі, досліджуючи потаємні куточки твого єства. Я була над тобою, дивилася на тебе з висоти пташиного польоту, точно знаючи, що і ти дивишся на мене — майже фізично відчувала твій погляд. Я була з тобою, насолоджуючись кожною миттю. Я була тобою. І в один момент усвідомила, що люблю.

Бо як тебе не любити, Києве мій?

Думати тільки про тебе щодня і щоночі,
Часом крізь сон шепотіти: "Це все через осінь",
Тихо молитись, аби лиш зі мною був, поруч,
Вірші писати про те, що сумую досі,

Потім спалити їх всі у каміні у спальні,
Щоб разом з ними згорала надія повільно.
Це не любов. Для любові це надто банально,
Це більше схоже на сценарій дешевого фільму.

З часом полегшає, час — кращий лікар, насправді,
Поки ж тобі віддаю своє серце сповна,
Слухаю дощ, шукаючи в мріях розради.
Це не любов. Господи, це ж не вона?

31 серпня 2019

Поступово життя розбиває усі ідеали,
Ми стаємо дорослими, а дорослі не вірять в казки,
А дорослі читають звіти і оплачують комуналку,
Хоч, здавалося б, так недавно ще грошима були листки.

А дорослі уже не мріють, не рахують овечок в ліжку,
Залишились в дитинстві щирість, справжня радість і простота,
Їм давно вже не сняться лижі чи за школою гра у сніжки,
А дорослі уже не вміють посміхатися просто так.

А дорослим уже не личить із кульбаби плести віночки,
Чи питати зозулю в лісі, скільки ще їм лишилось літ.
У дорослих в руках цигарки, а у шафах — пляшки рядочком.
Чи ж такими хотіли стати ми тоді, як були малі?

І без сенсу тепер казати: не спішіть у дорослість, діти,
Не тікайте раніш, ніж треба, із-під батьківського крила!
Я прошу, постарайтеся тільки зберегти хоч частинку світла,
І у світі дорослих стане на краплиночку більш добра.

30 травня 2020

Знайшла якесь творче завдання з літератури з 8-9 класу. І по-моєму, це прекрасно😁✨

Коли ми продали зелену корову Маньку, ми вирішили купити козу. Козу продавав лише дід Трохим. Але мати не хотіла купувати в нього козу, бо казали, що його кози дають молока, як кіт наплакав. Але коли наш кіт Барсик наплакав ціле відро сліз, мати вирішила все ж придбати тварину. Так у нас з'явилася фіолетова коза Мілка. Я прив'язав її неподалік від дому. Але в перший же день вона відірвалася і обгризла кору на нашій вербі, яка родила такі великі і соковиті груші. Потім зламала тин, на якому висіла корзина. І потім я пів дня бігав за тією корзиною по селу. Бо незважаючи на свої тонкі та короткі ніжки, вона досить швидко бігала.
Наступного дня мені довелося відвести козу назад, бо мати не захотіла терпіти вдома цього, як вона сказала, фіолетового диявола. Мені жаль було прощатися з Мілкою, бо я встиг прив'язатися до неї. Хоча через неї я щодня мусив ремонтувати тин. Але козі, мабуть, було байдуже до моїх почуттів. Бо поки я згадав ці години, що ми провели разом, вона уже з'їла декілька наших груш. І ми пішли пакульською дорогою до діда Трохима.

Я написала цей вірш понад два роки тому, але досі люблю його усім серцем і любитиму далі ✨
А у відеодекламації він по-справжньому ожив, тому залишу посилання на неї ще й тут

А заодно нагадаю тим, хто (не) знав, та й забув, що маю ще сторінку в інстаграмі 🌼

https://www.instagram.com/tv/COknEDDHysC/?igshid=1778di2yhpoft

"Не бійся, сину, хіба Я не з тобою? Хіба Мої руки не твоя колиска?" —
Слова Марії Гваделупської перед тим, як вона передала нерукотворну ікону — Плащ з Її зображенням.

— Я не знаю, Маріє, Ти навіщо являєшся вкотре,
Все не можу збагнути, нам для чого лишила той плащ,
Де в очах Твоїх синіх відбивається радісне море,
Те, на літеру "ел", безпричинне, живе, неозоре,
Повне світла, і блиску, і цілющого диво-тепла.

Тільки люди не вірять, що у грудні розквітли троянди,
Якщо чесно, і Ти їм лише супер-жінка з казок...
Не хвилюйся, Мадонно, в цих людей повелося так здавна,
Що, цитую, "не можна в щось повірити так безпідставно",
Та який треба доказ, щоб прийняв його хоч би хтось?

Твої храми стомились від цікаво-скептичних туристів,
Від очей, які бачать, та у дійсності зовсім сліпі.
Якщо в них є ще душі, їх давно просочила трутизна...
Як же Ти не боїшся забруднити Себе, Пречиста?
Як Ти можеш любити ту юрбу, що кричить "Розіпни"?


— Я не плащ віддала вам, дитино, а ціле серце,
Я розбила його на мільярди шматочків і,
Доки з них хоч один в ритмі з серцем людини б'ється,
Я любитиму світ до останніх секунд чи й терцій,
Я любитиму, доки любов існуватиме на Землі.

26.03.2021

(для поетичного батлу @loserspoetry на тему "Незримі сліди")

Дождь превращается в снег, снег превращается в дождь,
Осень сменяет зиму, пусть ты её не ждёшь.
Осень в лицо смеётся лужами в феврале,
Градом стучит в оконце впервые за столько лет.

Осень юна, игрива, всем вопреки клише,
Ходит неторопливо в шелковом неглиже,
Стрелы забрав Амура, целит в сердца людей,
После любовь рисует красками на холсте.

Дни пролетят, недели, и, вдруг устав творить,
Осень уйдёт в апреле — к черту календари,
Но, если на мгновенье, в дом её заглянуть,
Можно увидеть тени, скрещения тел и судьб.

18.02.2020

Можеш відписатися від її інстаграму,
Можеш більше не читати її вірші,
Чи робити вигляд, що не читаєш
І не помічаєш, що вони присвячені саме тобі.
Можеш зважувати кожен свій крок, щоб
Випадково не дати їй фальшиву надію,
Шукати сліди безсонних ночей на її обличчі,
Бачити підтекст в усіх її повідомленнях,
Можеш іноді ловити на собі її замріяні погляди,
А коли вона захоче обійняти тебе при зустрічі,
Подивитися їй в очі і спіймати романтичні іскорки.
Справді можеш...

Тільки от вона ніколи не присвячувала тобі віршів,
А якби й так, ти був би останнім, хто б про це дізнався.
Їй давно вже не доводиться ховати від усіх сльози,
А єдине, через що вона не спить до третьої ночі, це курсова.
Просто ти трохи не той принц трохи не з тої казки,
Мабуть, не останній і вже точно що не перший на її шляху,
А вона не з тих, хто двічі наступає на ті ж граблі.
Так що можеш далі бачити те, що насправді не існує,
А можеш підійти і обійняти її. Як друг

1 лютого 2019

Засніжений Київ вітає з поверненням, цілує в обидві щоки,
Гірлянди вимигують фразу "Я скучив" на азбуці Морзе.
Уже й не згадаю, напевно, як востаннє він був таким,
А вітер все просить до вальсу по схилах старого узвозу.

За руку бере з обережністю, хоче зігріти — дарма.
Шепочу йому: "Не тривожся, бо я не боюся застуди".
Жаринка любові не перший рік в серці моєму дріма,
Час трохи її припорошив, але не дозволив забути:

Де скрипка співає ледь чутно, і віхола в такт їй мете,
Дерева поскрипують схвально, схиляють гілки в реверансі,
Пейзажі на вікнах маршруток малює незнаний митець,
Там місто під чар-покривалом заходиться ніжним рум'янцем.

І я червонію від танцю, сміюсь — відступає імла,
Корона з крихких сніжинок виблискує на волоссі...
Я знаю, що тут і зостанусь, бо всюди, де тільки була,
Мені бракувало Києва, міцно скованого морозом

29.01.2021

Нескінченні потоки машин і людей
В несвяткових святкових турботах,
З неба сірого сніг безупинно іде,
Під ногами стаючи болотом.

Перехожі смішні, нарікають на сніг,
На затори, сусідів і владу.
Кожен з них примудрився у власній війні —
У війні із собою — програти.

Все хвалили себе: "Ми такі молодці,
Не жаліли ж ні часу, ні сили".
Та у пошуках щастя і вигідних цін
Випадково себе загубили.

9 січня 2020

Розкажи мені те, що в собі твоя пам'ять таїть,
Про найближчих людей, про важливі події і дати.
Розкажи, що ти бачиш, як дивишся в очі мої.
Чи читаєш в них те, що так хочу тобі я сказати?

Розкажи мені, чуєш, про першу свою любов,
І про ту, що на серці залишила шрами найбільші,
Розкажи, кого згадуєш в тиші вечірній, або
Розкажи, чи до мене тобі хтось присвячував вірші.

Розкажи мені, друже, всю правду мені розкажи
І не бійсь випадково поранити — ти не перший.
Так вже склалось, що ми і не рідні, й не геть чужі.
Розкажи мені все, і тоді нам обом стане легше.

29 вересня 2019

Щось давненько тут не було інтимної лірики...