Баляндраси (артем геній)

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

И абие петел возгласи.

Свiчки i теплий чад. З високих хор
Лунає спiв туги i безнадiї;
Навколо нас — кати i кустодiї,
Синедрiон, i кесар, i претор.

Це долi нашої смутний узор,
Це нам пересторогу пiвень пiє,
Для нас на дворищi багаття тлiє
I слуг гуде архiєрейський хор.

I темний ряд євангельських iсторiй
Звучить як низка тонких алегорiй
Про нашi пiдлi i скупi часи.

А за дверми, на цвинтарi, в притворi
Весна i дзвiн, дитячi голоси
I в вогкому повiтрi вогкi зорi.

Микола Зеров

Ришард Криніцький. П’ять коротких перекладів з нагоди Дня поезії.

СКІЛЬКОХ З НАС

Скількох з нас ти вже згубила, скількох валиш із ніг,
поезіє. Нові покоління
б’ються за вірші проклятих поетів.

НЕБАГАТО

Я сказав небагато.
Чи встигну виправити
помилки у своїх віршах?

ЯК ПИСАТИ?

Так писати, щоби голодний
думав, що це хліб?

Голодного треба нагодувати
а писати так, щоби голод
не був даремним.

ІНОДІ ЧУЮ СВІЙ ГОЛОС

Іноді чую свій голос
в чужих віршах: але не
шкодую про це: я сам
сьогодні є
чужими вустами. Той, чий голос
відлунює в мені

онімів від гніву та розпачу.

СИЛЬНІШЕ ВІД СТРАХУ

«Чим є поезія, що не зцілює народів ні людей?»
Чеслав Мілош

Чим є поезія, що зцілює?
Лише імена, тіні
люди та речі?

Чим ще вона може бути, якщо не тривожним
мов биття смертного серця,
сильнішим від страху перед бідою та смертю
голосом

сумління? якого народи й люди,
якого нелюдські війни й погроми
не в силах знівечити

ані знищити?

/ зі збірки «Niepodlegli Nicości», 1989

#переклади_без_нічого

Григорій Кириченко
НОКТЮРН

Мов
З розжареного горна,
Бризкали
Золоті осколки
На гранітний гребінь.
Під оранжові звуки
Солов’їного горна
Народилася
Вечірня зоря
У небі.
А спіле сонце
По городах,
Мов помідор,
Скотилося
В Остер...
Ти бачив,
Як у місяця із рота
Очерет
Росте?
Скоро,
Скоро
Боян-перепел
Про печаль
Свою
Людям скаже.
Ти бачиш,
Як Данило Нечай
На вороному
Скаче?
А кінь!..
Очі чорні
Так і бісяться,
Марно ляхи
Догнать прагнули.
П’є вороний воду
Із рота місяця
Губами спраглими.
Насторожує
Козак
Чоло русе,
А вороний п’є,
Аж у ґрунт грузне.
Аж зорю
Черкає очерет
Трубчатими
Стеблами,
Аж мускули грають
Жилавими стегнами,
Аж збруя брязкає
Брозовими
Пряжками!
Смачно п’є... —
Та не сплять
Ляхи,
Сини сучі,
Козаку на шию
Петлю сучать.
Палі стругані
З акацій
У землю вкопують.
Мов ті вовки-сіроманці,
По сліду скачуть,
— Козачі трупи,
Як снопи в копи,
Складемо на вигоні, —
Пани кажуть.
— Мої землі,
Мої води, —
Горлають воєводи.
...Тліло
Розбите громом
Дерево.
З балки долинуло —
Брязь,
Брязь,
Брязь.
Вороного
З розпоротим черевом
Біля броду
Засмоктувала
Грязь.
Раз хочі б
Довелось побачить
Людині,
Як у кінських
Чорних очах
Місяць грав
На очеретині.
Вороний
Іржав,
Він хотів
Підвестить,
Але очі
Запливали кров’ю.
У червонувато-сизих
Білках
Місяць нерестивсь
Жовтою
Ікрою.
Стежка від переправи
Вкрилась трупами,
Працював запорожець
Правою:
Ліва була відрубана.
Кров’ю парувала
Роздерта
Сорочка.
Раптом Данило упав,
Де в щербатих
Кінських зубах
Тліла зоря
Молочна.
Вхопившись
За жовті стебла
Коряг,
Він намагався
Втамувати
Спрагу.
Хвацько осадивши
Змиленого коня,
Вершник відрубав
Праву.
Данило застогнав,
Каменем
Скотившись
До броду,
В глевкій
Трясовині багна
Він жадібно ковтав
Зеленувату воду.
Так жадібно,
Мов березовий
Сік пив,
Уткнувшись
Головою в коряги.
Позлазивши
З коней,
Ляхи
Тут же його
На шматки
І посікли.
Сходило
Сонце...
Мов
З розжареного горна,
Бризкали
Золоті осколки
На гранітний гребінь.
Під оранжові звуки
Солов’їного горна
Умирала
Остання
Зоря
У небі.

Спроба в щось адекватне

Хочу кричать голосніше, глушити вас,
Є, що сказати, співати й доводити.
Йти тільки вгору, відомі вершини враз
Знищити впору й впіймати ці вогники.

Грій самий димний кальян, щоб розвозило.
Знизу вважали, що в хмарах запарило.
Ідол, кумир для зівак обговорений,
Хочуть крутить собі мантру за паливо.

Поки сиджу нагорі, наче щастя є.
Бачу в собі декаданс й деградацію.
Зверху не видно як навики шарпає.
Ваду в світах — в дзеркалах ліквідацію.

рахунок

годинника лік
повноротий вікна лик
небо нічне безугле
скаляться вікна розгойданих барів
от-от виб'ються шибки
і вже падає бар на площу
брудні калюжі
пошарпані киці
до ніг незнайомців до ніг
невротичні смішки кумач губ
і застрягають у бутлях скроні
оминайте нас перехожі бо
пекло мілке як виявилось і задушне
і поміщається у навітемну кімнату
у її кімнату на її ліжко
або якщо хочете у кишеню
або якщо хочете в пляшку горілки
і транспортується в бар
але і це не важливо бо я
я випльовую темряву і кажу
– рахунок будь ласка

на пагорбі, де колись дід
читав мені біблію
там, на пагорбі, де колись
знайшов чорний іграшковий
гелікоптер
ми вивчали танці
під проїзжджаючий
товарний потяг,
товари з якого
не були по кишені нікому
бо й у діряві кишені нічого
не помістиш,
навіть спогадів жменю
а якщо зашити дірявість
кишень, хіба лишишся справжнім?
симулювати охайність,
видавати себе за достойну людину,
коли ти - лиш займаєш час у світу,
лиш витрачаєш повітря,
бо й атомна маса гідрогену важливіша
і нічого не зміниться,
навіть якщо стрибнути під перший вагон пролітаючого потяга,
навіть якщо стрибнути під другий вагон пролітаючого потяга,
навіть якщо стрибнути під третій вагон пролітаючого потяга,
під четвертий, п'ятий, шостий, десятий, дванадцятий,
чи вісімнадцятий, хіба двадцять третий би щось змінив
цей товарний потяг має лиш двадцять один вагон
двадцять один вагон сповнений танцем,
що везуть як товар для достойних людей
ми лиш бачили його на пагорбі,
де оливи ростуть

О шалені часи симулякрів,
блазнівства у пабі та вибриків постжаданістського авангарду…
З моєї памʼяті вас,
сподіваюся не назавжди,
Так старанно змивають дощі Коні-Айленду
І скільки нас розбредеться по світу іще?
Бо ж не перші ми і, на жаль, не останні
Ця наша епоха…
То ніби людина близька,
Що, здається, навіки зависла в гнітючому стані

І хто тобі я відтепер?
Друзяка зі спогадів,
чий кутик пащеки статично піднято в зухвалій усмішці?
Коханець,
що втік і не зваживсь лишити хоча би прощальний лист?
…товариш по чарці,
простий перехожий зі згаслим недопалком у руці(?)

І квітне Одеса - перлина примхливих зваб,
Причал серцеїдок без серця та людяності,
я випив тебе сповна,
Попри це, ти для мене не те, щоб свята,
Та боюся і згадувать всує
А оголені, бісові діти, і досі вдають, що тебе не існує!

у пересохлому озері в’ялена риба
гострим хвостом свердлить потріскане дно
звірі лягають вмирати

пилом повітря набиває легені поснулого лева
спрага росте із землі ніби біль із душі
зграя прозора смертного сну
розлітається небом

риба хвостом наче компасом вказує напрям
звіриним думкам
і листю сухої трави

дихає пилом
сон видихає
лев скам’янілий

спраги потріскане дно
сну смертедайного пісня німа
зріє у горлі гарячого вітру

звір виповзає в зеніт

сонце – то лев
що його грива
сушить озера

сонце – трава
що її листя
в’ялена риба жує

2015

#голландський_кут
#ретроспектива

to the whore who took my poems

some say we should keep personal remorse from the
poem,
stay abstract, and there is some reason in this,
but jezus;
twelve poems gone and I don’t keep carbons and you have
my
paintings too, my best ones; it’s stifling:
are you trying to crush me out like the rest of them?
why didn’t you take my money? they usually do
from the sleeping drunken pants sick in the corner.
next time take my left arm or a fifty
but not my poems:
I’m not Shakespeare
but sometime simply
there won’t be any more, abstract or
otherwise;
there’ll always be money and whores and drunkards
down to the last bomb,
but as God said,
crossing his legs,
I see where I have made plenty of poets
but not so very much
poetry.

#чарльз_буковскі

Василь Марсюк

* * *

Л. Д.

Все не нове мені у світі,
крім тебе, дівчино гнучка.
Між нами є співучі ниті,
але нема до них смичка.

Льодами літ іще не скута
моя душа — рухлива ртуть...
Тримають нас незримі пута,
які повстанці тільки рвуть.

Коли ж повстать не стане сили,
маленьку втіху маю все ж:
ти на мою просту могилу
свій карий погляд принесеш.

Хто почуття свої цінує,
шукає в іншому святе...
Твої підошви поцілує
трава, що з мене проросте.

1983 р.