Григорій Кириченко
НОКТЮРН

Мов
З розжареного горна,
Бризкали
Золоті осколки
На гранітний гребінь.
Під оранжові звуки
Солов’їного горна
Народилася
Вечірня зоря
У небі.
А спіле сонце
По городах,
Мов помідор,
Скотилося
В Остер...
Ти бачив,
Як у місяця із рота
Очерет
Росте?
Скоро,
Скоро
Боян-перепел
Про печаль
Свою
Людям скаже.
Ти бачиш,
Як Данило Нечай
На вороному
Скаче?
А кінь!..
Очі чорні
Так і бісяться,
Марно ляхи
Догнать прагнули.
П’є вороний воду
Із рота місяця
Губами спраглими.
Насторожує
Козак
Чоло русе,
А вороний п’є,
Аж у ґрунт грузне.
Аж зорю
Черкає очерет
Трубчатими
Стеблами,
Аж мускули грають
Жилавими стегнами,
Аж збруя брязкає
Брозовими
Пряжками!
Смачно п’є... —
Та не сплять
Ляхи,
Сини сучі,
Козаку на шию
Петлю сучать.
Палі стругані
З акацій
У землю вкопують.
Мов ті вовки-сіроманці,
По сліду скачуть,
— Козачі трупи,
Як снопи в копи,
Складемо на вигоні, —
Пани кажуть.
— Мої землі,
Мої води, —
Горлають воєводи.
...Тліло
Розбите громом
Дерево.
З балки долинуло —
Брязь,
Брязь,
Брязь.
Вороного
З розпоротим черевом
Біля броду
Засмоктувала
Грязь.
Раз хочі б
Довелось побачить
Людині,
Як у кінських
Чорних очах
Місяць грав
На очеретині.
Вороний
Іржав,
Він хотів
Підвестить,
Але очі
Запливали кров’ю.
У червонувато-сизих
Білках
Місяць нерестивсь
Жовтою
Ікрою.
Стежка від переправи
Вкрилась трупами,
Працював запорожець
Правою:
Ліва була відрубана.
Кров’ю парувала
Роздерта
Сорочка.
Раптом Данило упав,
Де в щербатих
Кінських зубах
Тліла зоря
Молочна.
Вхопившись
За жовті стебла
Коряг,
Він намагався
Втамувати
Спрагу.
Хвацько осадивши
Змиленого коня,
Вершник відрубав
Праву.
Данило застогнав,
Каменем
Скотившись
До броду,
В глевкій
Трясовині багна
Він жадібно ковтав
Зеленувату воду.
Так жадібно,
Мов березовий
Сік пив,
Уткнувшись
Головою в коряги.
Позлазивши
З коней,
Ляхи
Тут же його
На шматки
І посікли.
Сходило
Сонце...
Мов
З розжареного горна,
Бризкали
Золоті осколки
На гранітний гребінь.
Під оранжові звуки
Солов’їного горна
Умирала
Остання
Зоря
У небі.