Королівство книжкової душніли

З Днем Незалежності 🔱

35 років тому країна сказала «буду». Не «спробую», не «подивимось» – «буду». І тримає це слово вже понад чотири роки під найважчим тиском, який тільки можна собі уявити. Тримає містами, які стоять. Тримає людьми, які лишаються. Тримає тими, хто повертається з фронту, і тими, хто звідти вже не повернеться, – і саме тому не має права стати чимось меншим, ніж вільна держава.

Незалежність – це ж насправді не дата в календарі. Це щоденний вибір. Вибір говорити своєю мовою навіть тоді, коли комусь це незручно. Вибір читати українських авторів і підтримувати їх навіть коли текст недосконалий, бо він – наш, і йому є куди рости, поки є кому рости разом із ним. Вибір лишатися вдома або повертатися додому. Вибір не мовчати.

Я не знаю, якою буде країна після перемоги. Але знаю, що вона буде – тому що надто багато людей заплатили за це право найдорожчою ціною.

З Днем Незалежності, Україно. Тримайся. Ми тримаємось разом з тобою.

Відгук на книгу «Не закохуйся, Єво»

Автор: Альона Рязанцева

Видавництво: @laboratoryua

Оцінка 8/10

😉 Це класна книга з літнім вайбом у селі, але у сучасних реаліях війни.

Анотація

Валіза, розбите серце і шалене бажання жити — це все, що залишилося в тату-майстрині Єви після втечі з рідного Сіверськодонецька. Новий дім, село Кунча на Хмельниччині, зустрічає дівчину безробіттям, туалетом на вулиці, холодним тазиком для купання і ще холоднішими поглядами людей. І коли здається, що гірше бути не може, у сусідній будинок заселяється колишній. І не сам, а разом із мамою, яка ненавидить Єву, і новою нареченою.

Трішки імпровізації — і Єва з місцевим хлопцем Марком вдають закоханих: усе просто, без почуттів і з одним непорушним правилом — не закохуватись. Але серце, той ще волелюбний орган. І в час, коли здається, що війна забрала все — рідне місто, роботу, впевненість у завтрашньому дні — чи варто відбирати ще й кохання?

😉 Сюжет не здивував – він доволі банальний, місцями дурнуватий, але доволі смішний та легкий – як раз такий, щоб розгрузити голову.

😉 Персонажі живі та справжні, їх проблеми актуальні та зрозумілі.

😉 Єва – травмована війною, але протягом книги видно як вона внутрішньо змінилася та виросла.

😉 А от головний чоловічий персонаж – Марк – мені не сподобався. Бо він така собі собака на сіні – і сам не гам, і іншим не дам. Більшу частину книги я думала, що розумію його поведінку, але під кінець стало зрозуміло, що ніфіга – просто людина зручно влаштувалася і нічого змінювати не хоче. Якщо Єва адаптувалася та росла, то Марк просто звик жити в своєму болоті (і я не про село, якщо ви раптом так подумали, а про внутрішній світ). Так, він так само травмований війною, він класний друг, але на цьому, в принципі, плюси і закінчились. Та і в кінці він занадто швидко змінив свою думку – аж за одну главу.

😉 А що найбільше мене бісило в Марку, так це його зверхнє ставлення до жінок. Ні про одну дівчину він нормально не відгукувався, всі в нього не такі, і навіть з Євою він міг спокійненько перегнути палку. Тому в результаті вийшло так, що він кращий за середньостатистичного українського чоловіка, але до чоловіків з іноземних ромкомів не дотягує взагалі. А я, на секундочку, раді такого і починаю читати ромкоми – дайте мені хоч в книжках потішитись класними чоловіками 🤗

😉 Найсильніша лінія в книзі – лінія переселенки. Для мене, як для людини, яка переживала та і досі переживає схожий досвід, вона була і болючою, і терапевтичною одночасно. Вона про те, що ти вже не в минулому, але і майбутнє ще не настало – так і висиш у підвішеному стані, намагаючись стабілізувати своє життя та менталку.

Місцеві могли стикатися зі зневагою та зверхністю переселенців, хибно вважаючи, що вони насправді ось такі погані й невиховані люди. Частина з них, можливо, такими й були, але більшість... Більшість переселенців — принаймні тих, кого я знала, — були травмованими. Сум за домівкою отруював їхні думки, змушуючи бачити цей світ виключно чорно-білим. І не було тому виправдання чи якогось рішення — лише всеосяжне терпіння до ближнього. Я дивилася на себе, на друзів, незнайомих переселенців. Я знала, що відчувають ті, хто втратив усе. Вони скрізь почуваються чужими. Оголеними. Вразливими. Їм боляче дивитися на людей, які щасливо сміються у своїх домівках. І йдеться не про бажання мати власні чотири стіни, а про глибоку травму через втрату, яку надзвичайно важко вилікувати (якщо взагалі можливо).

😉 Висновок: книга легка, приємна, читається дуже швидко – ідеальна для літнього настрою.

#Книжковий_відгук
#Альона_Рязанцева
#Естетика_книги

Відгук на книгу «Найкраще «найгірше», що могло статися»

Автор: Юлія Лаба

Видавництво: @laboratoryua

Оцінка 8/10

😉 Після першої книги очікування в мене були не високі, але авторка мене приємно вразила.

😉 Сюжет роками розгортається навколо кола друзів, нічого неочікуваного, але читати було дуже приємно. А головне авторка додала дуже багато гумору, зрозумілого, напевно, тільки українцям з нашим контекстом дорослішання та життя. І в результаті вийшла дуже гідна романтична комедія, а не бразильський серіал як це було про Ліну.

😉 Рія – сильна, вольова українська дівчина, яка і чорту роги закрутить. За неї дуже смішно та цікаво спостерігати. Авторка додала психологізму її історії, хоч на мій смак трохи все таки поверхневого, але історія від цього гіршою не стала. Її метання та фінальне рішення мені також не зовсім були зрозумілі, та і вирішила для себе остаточно вона доволі швидко, хоча до цього тягнула все роками в своїй голові.

😉 Лесик – справжній золотий (чи рудий) ретрівер – комфортний та стабільний, ідеальний і як друг, і як партнер по життю.

😉 Стосунки Лесика та Рії були так само різними, як ці двоє, – дружніми, місцями надміру емоційними, дивними та дуже пристрасними. А найголовніше авторка дала те, чого вже мало хто і очікував – негативний досвід сексу в стосунках головних героїв, дотримання гігієни перед сексом, і навіть відсутність драми в третьому акті.

😉 Але найбільше приємно мене вразило те, як авторка описала Одесу та її жителів – дуже колоритно, смішно та атмосферно. Однозначно, зустріч з сім'єю Лесика моя найулюбленіша частина книги.

Якщо все так добре, то чому ж все таки 8, а не 10?

😉 По-перше, кінцівка для мене – це не фінал Рії та Лесика. Через драму Ліни (якої мені вистачило в першій частині) акцент з головної пари дуже змістився. І в результаті це було більше схоже не на кінець книги, а початок – але книги Ліни. Звичайно, що в книзі про Ліну (події якої розгортаються пізніше) ми ще побачим або вже бачили ще стосунки Рії та Лесика, але все таки «Найкраще «найгірше», що могло статися» – має бути їх історією, а не когось іншого. Через це доволі змішані почуття.

😉 По-друге, як би мені не полюбились персонажі з Одеси, але все таки більшість другорядних героїв з'являлась та йшла відповідно до задумки авторки – часто без пропрацьованого характеру та особистості. Не будем ходити далеко, Соля і Влад, які фігурують уже в другій книзі, так і не розкрили свої характери – напевно, доведеться чекати окрему книгу про них.

Висновок: книга сподобалась мені набагато більше, ніж перша, тому можу радити.

#Книжковий_відгук
#Юлія_Лаба
#Естетика_книги

Відгук на книгу «Cудні дні в Кабірії»

Автор: Катерина Самойленко

Частина серії: 2/3

Видавництво: @ksd_bookclub

Оцінка 7/10

Відгук на першу книгу

😉 Почну з того, що це той випадок, коли важко оцінити історію по одній частині серії, а не цілою.

😉 До стилю авторки я так і не змогла звикнути та полюбити його – для мене він так і залишився «рваним», але це вже індивідуальні особливості смаку.

😉 Перші 150 сторінок сюжет розвивався дуже повільно та нудно – ходим/іздим тудим–сюдим, щось там робим і балакаєм, а дій по розвитку сюжету мало. Далі стало набагато краще – авторка додала динаміки та політики, тому читалось цікавіше. Розділи з «побутового життя» Ріни в кінці знову були нудними, але най вже буде. Загалом, світ, який створила авторка, персонажі та сюжет доволі цікаві, але поки не почнеш ставити питання, і тоді вилазить багато сюжетних дірок та нелогічностей, особливо до магії Ріни та особливостей її застосування.

😉 А найбільше питань викликали «секрети», які були розкриті в цій частині серії. Якщо чесно, все було відомо ще в першій книзі, але авторка чомусь вперто тягнула це майже до кінця другої, тому ефекту несподіванки чи навіть приємного відчуття розкриття правди вже не було. Подивлюсь ще, що буде в третій частині, але поки виглядає, що краще б Катерина написала дилогію, а не трилогію – тоді вийшло б в рази динамічніше, цікавіше, а головне логічніше.

😉 Я так і не змогла полюбити Ріну, точніше вона як бісила в першій частині, так і продовжила бісити в другій. Можна вести дискурс про те, що авторка хотіла створити не ідеальну головну героїню, з унікальним характером, але більшість «аля неочікуваних» сюжетних поворотів були «неочікуваними» тільки через те, що Ріна а) не вміє слухати, що їй кажуть; б) аналізувати сказане їй. Через це історія в принципі і є такою довгою, бо якщо б Ріна хоча б почала вчасно ставити правильні питання, то щонайменше половину другої частини серії можна було б скоротити.

😉 Інших персонажів я поки оцінювати не буду, бо видно, що майже кожен з «подвійним дном». Подивимось, чи авторка зможе гідно закінчити кожну лінію.

😉 Тому в цьому місяці планую дочитати третю частину серії та поділитися враженнями про історію загалом.

#Книжковий_відгук@dushnilaverse
#Катерина_Самойленко
#Естетика_книги@dushnilaverse