Це буде лонгрід )
Пів року тому я завершила співпрацю з останнім фриланс-проектом. Відтоді 100% робочого часу присвячую своєму
книжковому каналу. Захотілося поділитися відчуттями, як це - бути блогеркою на футлаймі.
1) Блог перестав бути місцем прокрастинації Чисто психологічна штука. Насправді майже нічого не змінилося, лише перемкнуло щось в голові, але позбавитися цього ефекту важко.
Коли я вважала своєю основною роботою написання текстів, ведення блогу було способом прокрастинації і "віддушиною". А значить для цього
нібито не треба було докладати зусиль.
Не хочеться писати текст про бізнес, по якому догорає дедлайн - піду закину щось на канал. Застрягла з написанням заголовка - ой, тут терміново треба відповісти на коменти. Читаю книжку замість розшифровувати інтерв'ю? Так це ж для каналу, щоб відгук написати. Написала за день 7 постів? Ну, хоча б є причина, чому текст лишився не дописаним, не просто прокрастинувала, а розвивала блог.
Так було, коли у мене були інші проєкти. І змінилося рівно в той момент, коли блог став основною справою.
Тепер, канал ведеться вже не під знаком "зроблю замість неприємнішого", а під знаком "
треба зробити, бо це моя основна робота". А це емоційно сприймається зовсім по-іншому.
2) Відчуття, наче постійно прогулюєш
Усі ці пів року мене переслідує відчуття "я нічого не роблю". Хоча об'єктивно роблю багато: статистика каже, що минулого року на моєму книжковому каналі було в середньому, 15 постів на день, включно з вихідними. Мало який smm-ник на фултаймі має такий KPI. З цих постів - по 2-3 реклами на день (пости, на які треба отримати ТЗ, написати, оформити, узгодити, запланувати тощо).
Додаємо ще відповіді на коменти ледь не 24\7, щоденне оформлення і підписування документів у Вчасно, тонни комунікацій, придумування рубрик - тощо тощо.
Але це НЕ сприймається, як "дофіга роблю". За відчуттями це "цілий день знову нічим не займалася". Бо це ж власний проект, ніби й не робота, а задоволення. Ніхто не спускає задачі зверху, а значить "роблю що хочу". А значить - ледарюю. А ледарювання = пониження самооцінки (бо я з дитинства звикла, що "працювати = бути хорошою", "ледарювати = ти погана, не гідна людина").
3) Постійний страх, що це може закінчитися будь-якої миті
Кожне повідомлення, коли розхитується статус Телеграму в Україні, у мене викликає жах. Якось через такі настрої в медіа я не спала дві ночі. Що я робитиму, в разі чого? Чи вивезу починати проект з нуля? Який майданчик дозволить створити щось подібне? (ніякий) Чи переживу я, якщо результат моєї 6-річної роботи зникне?
ТГ може зійни нанівець не тільки через блокування. Мені 37, я вже бачила, як кілька соцмереж загиналися просто тому, що втрачали актуальність і з'являлося щось нове. Коли це станеться? Скільки часу я маю?
А якщо ТГ лишиться - чи не застаріє морально мій контент? Чи встигатиму я за мемами, сленгом, вайбом своєї ЦА, з якою у мене все більший віковий розрив?
4) Страх, що я безнадійно відстала від ринку
Часто думаю, що займаючись блогом, все більше віддаляюся від ринку, втрачаю зв'язки з маркетингово-журналістською галуззю, не слідкую за трендами. Що буде, якщо доведеться повертатися? Чи не помру я голодною смертю? Чи не доведеться мені писати на біржах тексти по 40 гривень? ))
Це теж психологічна пастка, бо власний блог насправді - це розвиток багатьох скілів: від ведення документації, до маркетингу, комунікацій тощо тощо. А ще я за останній рік дуже прокачалася у публічних виступах. Але страх типу "я більше нічого не вмію (а головне не хочу)" дуже сильний.
5) Про хорошеЩоб не завершувати ниттям: насправді я ні про що не шкодую. Обожнюю свій блог, це надзвичайно цікаво, це щоденний виклик і велика відповідальність перед собою та аудиторією. І чесно кажучи, ще жодна моя робота так добре не монетизувалася.
Цей пост скоріше для фіксації емоцій на цьому етапі життя. А ще щоб розвінчати поширену думку, що блогерство на фултаймі - легка безтурботна прогулянка. У блогерстві також є безліч складнощів, страхів, відповідальності і нюансів. Як зрештою і у фрилансі. Як і у будь-якої роботи взагалі )
