гриб з юґґота

🧙‍♀️ Основною претензією, яку я бачила, читаючи відгуки інших на «Діву, матір і третю», було те, що буцімто в книзі немає сюжету (описати конкретно його дійсно важко: якщо ж коротко, то ватага з трьох дівчат розбирається у своїх відьомських та особистих справах). На мою нескромну думку, він все ж є, але… може краще, аби його не було й це так і було збіркою коротеньких історій, пов’язаних тільки героями? 🥺 Але давайте по-порядку.

🙋‍♀️ Почну з того, що мені найдужче сподобалося — це репрезентація жіночої дружби. Коли головне тріо збиралося і робило щось разом, мені не хотілося, аби такі розділи закінчувалися. Я навіть задумалася, що не так вже й багато історій мені траплялося про дружбу дівчат без драм, зрад тощо, а тут — дійсно скарб! Така приємна рутина з спільним побутом, поміччю одна одній, обговорюванням чогось — складалося враження, наче завітала до дівчат на ночівлю. Ще приємною для мене було дещо дізнатися про рутину й звичаї Пласту. Не знаю, наскільки вона тут автентична, але ознайомитися, принаймні поверхнево, було цікаво.

І це, на жаль, єдине, що не викликало в мене в мене ніяких «але».

➖ У книзі є відьомство, та вплетено воно мені якось дуже поверхнево. Є всі ці артефакти, пергачі, лилики, фамільяри, але все це настільки дивно вплетено в сюжет і згадується саме тоді, коли треба, що мені магічний фентезійний світ відгонив чимось доданим просто заради модного слівця, що це не просто історія про гурт дівчат, а ціле тобі фентезі про відьом 🌚 Розділи з магічними епізодами здавалися мені найнуднішими — якось змотивувати мене розбиратися, що, де й куди, авторці не вдалося, та й вся ця драма з пергачами мені видалася дуже слабкою й вимученою, знову ж, аби додати екшену заради екшену.

➖ Книга затишна й гумористична, але місцями жарти настільки пласкі й так сильно б’ють тебе по лобі табличкою «СМІЯТИСЯ — ОТУТ», що аж очі закочуються. Особливо всі ці жарти з сексуальними підтекстами — рівень дуже дешевих анекдотів з минувшини. Але сильно сваритися не буду, визнаю, що місцями було досить-таки кумедно.

➖ Кінець. Під спойлери закину те, що мені розчарувало найбільше — поблукавши ґудрідсом виявилося, що я не єдина, кому він здавався поганим, та ще й з абсолютно дивним меседжем. Так як це стосується асексуальності головної героїні, з одного боку, приємно, що й така репрезентація у нас тепер є, але з іншого, то це знову була дуже побічна й погано розкрита тема, прибравши яку не сказати, що персонажка сильно зміниться. Трошки детальніше 👇

Меседж, що зрештою асексуальна героїня вийшла за свого друга, з яким у них буцімто виключно платонічні стосунки, мені був не зовсім ок. Розумію, що авторка хотіла сфокусуватися на тому, що персонажці такі стосунки будуть комфортніше й т.д., але це настільки сильно мені тхнуло чимось на кшталт того, що подібні стосунки це єдине, на що асексуальні люди буцімто можуть розраховувати. Без епілогу, на мою думку, книжка була б значно краще. Або принаймні якби вона скінчилася тим, що Марина, зрозумівши свою орієнтацію, досліджує те, що для неї є найкомфортнішим надалі. А так, немов вона вже зовсім розчарувалася, прийняла, що її «таку неправильну» ніхто не полюбить, і погодилась на щось перше-ліпше 🙈

Як висновок скажу, що якщо ви хочете вийти з нечитуна (що зі мною почасти й було), то вам точно сюди. А від мене натягнуті 3/5 🧙‍♀️

А ви знали, що існує платівка, на якій актор Вінсент Прайс читає чотири оповідання Лорда Дансейні? 👀

А ось тепер знаєте!

Під запис Вінсент зачитав дві історії зі збірки The Book of Wonder та ще дві з циклу Jorkens Tales. Серед них також є дуже потішна оповідка під назвою Chu-Bu and Sheemish про двох ідолів, старого й нового, між якими залягла ворожнеча.

📍 На звороті платівки також є кілька слів про Дансейні від Л. Спреґа де Кампа, які дуже влучно передають неспокійну та запальну вдачу автора:

«Він був письменником, поетом, драматургом, лектором, солдатом, спортсменом, заміським землевласником, мандрівником — і все це в одній оболонці. Коли він не блукав світом, не ловив лисиць на Британських островах чи диких кіз у Сахарі, не служив британським офіцером під час англо-бурської чи Першої світової воєн, не здобував поранення під час Великоднього повстання в Ірландії й не робив безплідних спроб вступити в політику, Дансейні знаходив час, аби створити близько шістдесяти з гаком книг оповідань, п’єс, есе, віршів та автобіографій […]. Любитель ігор та спорту (від полювання на левів і до шахів), він у різні періоди життя був чемпіоном Ірландії з шахів та стрільби з пістолета.

Людина запального темпераменту й поетичної чуттєвості, Дансейні розривався між своїм походженням та вихованням конвенційного англо-ірландського аристократа, що полює, стріляє, ловить рибу та є солдатом, та його особистими літературними смаками та інтересами. Балакучий, веселий, запальний чоловік, якого високо шанували ті, хто відзначав його як геніального, приємного та дивовижного […]».

Послухати оповідки можна тут.

«Якось так сталося, що життя письменника рідко коли таке ж цікаве чи сповнене пригод, як і ті історії, що він пише. Я знаю, що це правда, бо провів більшу частину свого життя в Каліфорнії, де може статися фактично будь-що».

Так починається автобіографічний есей Генрі Каттнера, опублікований у журналі Startling Stories за 1940 рік. Поглянемо, що ж ще він там розповідав про себе 👇

📍 «На моє превелике задоволення, я народився в Лос-Анджелесі й немовлям провів більшу частину сплячим під прилавком книгарні мого батька. Я поглинав сонячне світло й апельсиновий сік у величезних кількостях. Тоді я переїхав до Сан-Франциско, де вже всотував туман, який з тих пір і полюбив».

📍 «Я відвідував найсуворішу школу у Фріско, що біля Гейз-Веллі, де й заробив кілька медалей за низку абсолютно непотрібних речей так само, як і безліч синців під очима. Повернувшись на південь, я закінчив середню школу й вирішив доєднатися до військово-морського флоту. Мене переконали цього не робити. Замість цього я пішов на роботу. Я працював у будівельному магазині, у цементній бригаді, у книгарні та в літературному агентстві».

📍 «Звички? Я не люблю краватки й віддаю перевагу шарфам. Мені подобається велике містке взуття. Я викурюю одну цигарку за одною, коли пишу, і якщо я вже почав писати оповідку, то рідко зупиняюся, доки її не закінчу. Інші стимулятори сповільнюють мою роботу, хоча чорна кава часом й допомагає. Мені подобаються сендвічі з арахісовим маслом та беконом. Я люблю під зав’язку набиті крісла. Мені не подобається водити, але, тим не менш, часом вирушаю у довгі й виснажливі вилазки на моїй тарантайці. І зрідка коли можу заснути, доки не прочитаю бодай одну книжку за ніч».

На світлині зліва направо: Генрі Каттнер, Кларк Ештон Сміт та Едґар Гоффман Прайс.

🌟 7 грудня 1915 року народилася Лі Брекетт — авторка науково-фантастичних і детективних історій, єдина жінка, яка коли-небудь «торкалася» сценаріїв до Star Wars, улюблена сценаристка Говард Гокса й абсолютно справедливо титулована «королева космоопери».

У цей день, думаю, Лі було б доцільно самій щось розказати про себе. Тому тримайте уривки її автобіографічного есе, написаного для фензіну Destiny у 1954 році 👇

📍 «Я народилася 7 грудня 1915 року в Лос-Анджелісі, Каліфорнія. Там, а ще в Новому Орлеані й Бостоні (де я також прожила кілька років) я й навчалася. Мій тато помер перед тим, як мені виповнилося три роки, тож який би хист до письма я не мала, я успадкувала це від нього. Не так давно я знайшла серед родинних паперів пакунок з його поемами, замальовками сюжетів й недописаними історіями — особливо лячно стає від того, що одна з оповідок мала ідентичну назву до тієї, над якою я тоді працювала. Шкода, що він не прожив достатньо довго, аби затвердитися в тому статусі, а якому він так хотів — письменником».

📍 «Більшу частину свого дитинства — беззаперечно, найщасливіші його роки, — я провела в будинку свого діда на віддаленому каліфорнійському пляжі. Там я плавала, рибалила, засмагала на сонці й розвила в собі охоту до збирання на березі всіляких дрібничок, яка так мене ніколи й не покинула. Там я відкрила для себе Едґара Райса Берроуза та Марс. Там я прочитала Дойлову оповідку The Maracot Deep в Saturday Evening Post, що стала ще одним наріжним каменем. Там я напам’ять завчила Jungle Book Кіплінґа та вперше спробувала Райдера Гаґґарда. У мене також були хороші оцінки з англійської. Ці дві речі згодом мене зрадили: одна привела мене до фантастики, а інша — до переконання, що бути письменницею, це легка робота».

📍 «Я продала свою першу історію завдяки двом речам. По-перше, завдяки своєму дідусеві, який аніскілечки не сумнівався в мені, фінансуючи мою можливість писати тоді, коли я була достатньо дорослою, аби самотужки заробляти собі на хліб. По-друге, завдяки такому собі Генрі Каттнеру, про якого ви вже чули, котрий вирішив, що мої невпевнені і безформні спроби мають певний потенціал, і зробив усе можливе, щоб допомогти мені розвинути його».

📍 «Що мені подобається й не подобається? Легко. Мені подобаються люди, окрім тих, які перебувають у загальному переліку покидьків, що їх не варто перераховувати. Я люблю товсті стейки та печену картоплю. Мені подобаються собаки, коні та коти — в зазначеному порядку. Я люблю плавати, читати, слухати музику та ходити в лісі, особливо в жовтні чи коли настає глибока зима й спадає сніг. Мені подобається жити за містом. Я люблю працювати руками, а за містом завжди є, що робити, від вирощування картоплі й до зрізання кущів. Я терпіти не можу низку речей: капелюхи, закупи, виряджатися, високі підбори. Якби в мене був вибір, я б не вдягала нічого, крім брюків, лоферів та старого светра. Мої найкращі оповідання? Я думаю, що Starmen of Llyrdis — це моя найкраща науково-фантастична новела, а The Halfling чи The Veil of Astellar, певне, мої найкращі оповідання».

📍 «Мій улюблений письменник наукової фантастики — Едмонд Гамільтон. Він мені сподобався настільки, що я вийшла за нього заміж у 1946 році. Та він мені й досі подобається. Ми жили в районі Лос-Анджелесу три роки, поки я працювала сценаристкою. Я працювала над такими картинами, як The Big Sleep та одним фантастичним фільмом, The Vampire’s Ghost […].

Приємно бачити, як наукова фантастика розвивається, отримує визнання, зростає. Це, мабуть, особливо тішить тих з нас (я була пізнім прибульцем порівняно з Гамільтоном, Лейнстером і багатьма іншими, але це все ще було чотирнадцять років тому), хто писав заради любові і півпенні за слово, і мусив пояснювати людям, що ж таке наукова фантастика. Я рада, що вона перестала бути таким собі пасинком.

І я дуже сподіваюсь, що я зможу лишатися в галузі стільки, скільки я зможу».

🌟 У 1966 році вийшов фензін, присвячений п'ятдесятиріччю Форреста Акермана, відомого редактора, літературного агента та просто великого прихильника фантастики. У ньому різні письменники ділилися спогадами, пов’язаними з «Форрі», й Лі Брекетт та Едмонд Гамільтон виключенням не стали.

Гамільтон згадував, що коли йому самому виповнилося двадцять п’ять, він уже як чотири роки активно публікувався. Однак того року в нього вперше попросили автограф — йому про це написав чотирнадцятирічний президент клубу прихильників наукової фантастики Сан-Франциско. Згодом, майже через десятиріччя, Форрест зізнався йому, що саме він і був тим хлопчиком.

☀ Через Акермана в житті Гамільтона трапилася й друга видатна подія: його шлюб. Про це Брекетт згадувала у фензіні таке:

«Це відбувалося літом 1946. […]. Він [Гамільтон] дізнався, що Л. Б., як і він сам, велика прихильниця Worm Ourobouros Еддісона. Далі вона розповіла йому, що марно шукала собі примірник, при цьому помітивши, що він, так би мовити, дивиться на неї під Новим Кутом. Наступного разу, коли вони зустрілися, він вивудив книжку й вручив її з незворушністю людини, що подібні речі робить щодня. Л. Б. була дійсно приголомшена.

Тієї ночі Автор [жартівливий псевдонім, яким Гамільтон сам себе назвав у фензіні] зробив їй пропозицію.

— Але, — сказала вона, — це так неочікувано. Це тільки наше третє побачення. Ти впевнений..?
— Звичайно, що я впевнений, — сказав він, вказавши на книжку. — Цей примірник належить Форрі Акерману. Він його позичив мені, тож я маю його повернути.

Дякую тобі, Форрі, за те, що зробив цей шлюб можливим».

На світлині зліва направо: Едмонд Гамільтон, Лі Брекетт та Форрест Акерман 👇

У цьому році я частенько випадала з каналу й в ті проміжки, коли мене тут не було, трошки встигалося читати. Не так багато, як би мені самій того хотілося, але на дещицю жанрового й цікавого свій час все ж вдавалося виокремлювати. Тому тримайте невеличкий дайджест прочитаного, на яке немає розлогих відгуків 👇

⭐ «Піранезі» Сюзанна Кларк

З перших сторінок книжки мене точив острах, що вона мені не надто сподобається — з «Леді з Ґрейс-Адью» тієї ж авторки якось зовсім не склалося з тієї причини, що всі оповідання звідти видавалися мені дуже поверхневими, а «Піранезі» з першої ж сторіночки занурює тебе в такий унікальний всесвіт, сповнений недомовок і таємниць, що тієї ж самої поверхневості я й боялася. Однак склалося абсолютно протилежне — книжка вмить мене захопила настільки, що відірватися від неї було геть несила. Чарівний баланс між магічним і реальним, правдивим і напівправдивим, красивим і місцями відверто «чорнушним» ідеально наклався на дуже щемкий кінець зі, здавалося б, доволі банальним, але все ще ефектним сенсом. Буду з нетерпінням очікувати на екранізацію від Laika, а самій книзі від мене 4,5/5.

⭐ «Чаклунський світ» Андре Нортон

Абсолютно випадково знайшла цю книжку в бібліотеці й просльозилась від думки, скількох культових фантастів та фантасток колись видавало КСД 🌚 Андре Нортон була першою жінкою, що здобула відзнаку Gandalf Grand Master of Fantasy, тож, зрозуміло, оминути її з мого боку було б гріховно, а «Чаклунський світ» якраз-таки відкриває її популярну серію «Есткарпський цикл».

У мене з романом великої любові не склалося з однієї простої причини: чим більше фентезійних історій я читаю, тим краще розумію, що це просто не моє. Однак мені сподобався антураж (таке собі середньовіччя, в якому то там-сям є певні вкраплення цікавих технологій) й потужне феміністичне спрямування тексту з цікавими й сильними персонажками. Було б чудово, якби хтось цикл перевидав (навіть я б за таких умов сховала всі свої упередження до фентезі й читнула далі), та й загалом, ідеї Нортон мені здаються дуже цікавими, тож в її доробку я ще обов’язково подлубаюся в пошуках чогось, імовірно, більш «твердофантастичного», хоч й сама авторка стверджувала, що вона більше віддає перевагу історично-пригодницьким сюжетам. Від мене 3/5.

⭐ «Чарівник земномор’я» Урсула Ле Ґуїн

Ось тут хочеться щиро заздалегідь вибачитися за все, що я далі напишу, але мені геть не сподобалося 🌚 Для мене ця історія з тих, до яких би ти гарантовано прикипів серцем у дитинстві, однак, перше знайомлячись з твором у дорослому віці, для мене книжка виявилася досить-таки прохідною й звичайною. З огляду на те, що Ле Ґуїн «дала поштовх фентезійному полю», текст дійсно можна назвати потужним і таким, що вражає полем ідей, але для мене він почасти втратив свій чар саме через те, що за своє дитинство я начиталася силу-силенну подібних текстів, тож перу Урсули мене не вдалося вразити от зовсім-зовсім (з цього випливає теорія про мою сильну любов до сай-фаю «бульварного» типу, який мене навпаки чомусь дуже приваблює попри свої очевидні недоліки, — у мене всього-на-всього не було такого чтива у дитинстві!). А якщо підсумовувати, то це надзвичайно динамічна й чарівна історія про життєвих шлях та пригоди одного чаклуна, яка, хоч мені й не сильно сподобалася, все одно мотивує далі знайомитися з творчістю Ле Ґуїн.

🪐 А прямо зараз з жанрового «дожовую» збірку оповідань Брекетт і розпочинаю «Return to Otherness» Каттнера. Ці двоє мене традиційно не підводять, тож, рано чи пізно, чекайте на розлогі відгуки. Ну й, звичайно, діліться, що цікавого читаєте/читали.