янголи бачать, як я пишу

за любов
пʼють,
танцюють,
хрестяться,
бʼються,
вішаються
і платять.

твій батько
і твоя мати
напевно вимріяли
для тебе
таку любов.
лишилось лише…
заплатити, власне.

сплести весільний вінок,
запросити гóстей,
відшити сукню,
зібрати посаг:
скрині з усяким добром,
гаманці з золотом
і, головне — земля.

як же я?

ти, панночко, казала
була
моя.

ти, панночко, не хотіла собі ні принця,
ні писаря,
ні коваля.

ти, панночко…

як же я?

ким я буду тепер тобі?
дружкою на весіллі?
служкою в домі?
подругою в хвилини, коли чоловіка вдома нема?

я, панночко, сподівалася…
чи дарма?

якби тільки ти погодилася чекати,
я
стала б у вас на ґанку,
не гірша, ніж чоловік,
не більш ніж за рік:

— змилуйся, батьку,
не гнівайсь,
ось тобі й нагайка —
бий, скільки душа забажає,
віддаюся в руки тобі
і в усьому каюсь…
віддай, батьку, за мене Оксану!

може знайшовся б навіть такий ксьондз,
аби нас поженив.


5.01.2025р.
«Ніч перед Різдвом» лесбійська версія 😉 (діалог — пряма цитата з оповідання)

якщо він мене наздоганяє, то ввечері
або серед ночі.

щодня
намагаюсь заснути раніше, ніж прийде він:
заплющую очі,
накриваю голову ковдрою.
три, два, один.
скільки б я не тікала,
він знаходив мене завжди.

зрозуміла з запізненням —
він бачить у темряві.
навіть краще, можливо, ніж вдень.
не любить поряд зі мною людей,
проте —
любить, коли мені боляче.
любить, як виглядають синці
і подряпини.
хоче, щоб я кричала.
ні, плакала.
ні, співала.
хоче душу.
ні, тіло.
ні, нічого не хоче.
ні, все відразу.
каже — він не Диявол.

я не розумію його мотивів.
бачу його наяву і в кошмарах.
у спробі себе врятувати
почала молитися на ніч —
молитовник тримала поряд із ліжком.
він прийшов і звелів розказувати молитви напамʼять
й не відходив, доки не розповіла усі.
двічі.

він статний, високий. мабуть, дуже сильний.
не хочеться перевіряти.
в руках має один раз тростину,
другий раз — скіпетр,
третій — просто якусь палку.
десятки очей, кожне око — приціл,
чорна дірка.

в пошуках спокою,
якось зайшла у церкву.
такі, як він,
якщо в світі хоч щось зроблено так, як треба,
не мусили б мати змогу переступити її поріг.
там я відчула свій спокій,
кілька хвилин вільно дихала.
а потім
впізнала його
на фресках
серед святих.


3.01.2025р.
шаленство з перекладом/переписом старого продовжується

я уявляла янголів не такими.

чому ніхто мені не сказав,
який розмах насправді беруть їхні крила,
рукави,
як їхні очі
по всьому тілу
схожі на свіжі рани.
я уявляла їх ніжними і невинними,
пір'я — м'яким, теплим, іноді навіть рябим.
чому ніде не було написано,
що, коли він прийде,
вимкнеться телевізор,
почнуть блимати лампочки,
світло в квартирі не витримає —
згасне?
чому ніхто не попереджав,
що в їхній присутності так болить голова,
що вони викликають такий страх,
що вони настільки високі,
що з ними поряд
відчуваєш себе занепалим
і хочеш падати їм в ноги?
чому всі мовчали про те, що коли він зʼявиться — дзеркала тріснуть,
піде кров з носа,
біле в очах накриє червона сітка,
що він візьме мене за волосся
й звелить вставати?
мої вірші мало коли сходилися з реальністю,
але цього разу вам доведеться мені повірити.
він стоїть зараз переді мною:
стоокий, строгий, широкоплечий, над головою — німб.
помах його крил
перекинув мені вазу з квітами.
він дав мені три хвилини на те,
аби дописати це
і
піти
з ним.


2.01.2025р.
починаємо рік з перекладеного (скоріш, переписаного) старого, страшного янгольського вірша

я пʼю каву десь двічі на день
і твій сміх два рази на тиждень.
буває, разом з кавою.

ідем, посмієшся
зі мною,
з мене.
програєш мені в шахи.
послухаєш про мої плани ніколи більше не мати планів.

я тримаю в пальцях твого білого короля,
та це зовсім не виглядає пафосно,
як мені б хотілося.

коли ми поряд, моє тіло —
моя пастка.
була б я, скажімо,
новорічною гірляндою,
я б на тебе хоча б
світила.

а так,
я з тобою лише говорю.
увесь час щось говорю тобі.
торкаюсь твоїх вух
не язиком, як раніше —
лише жартами.
торкаюсь твоїх грудей
ізсередини —
через твій сміх.

(порою думаю: він —
єдині оплески, які мені потрібні)


4.12.2024р.

я б спалила свої щоденники й не відчула нічого.
я всерйоз над цим думаю.
і коли я над цим думаю, на думку спадаєш ти.
твоя усмішка, твій погляд, твій голос,
усі присвячені тобі записи і рядки,
зошити і сторінки.

все, що про тебе написано, переповнене болем,
підлітковою нерозділеною любовʼю,
але сни…
коли ти мені снишся, я відчуваю себе вдома.
а в мене немає дому. і в мене немає тебе.
а ти…

ти зʼявилася раніше
за будь-яку з моїх історій, будь-який з моїх віршів,
раніше за мою польську і за мою англійську.
ти була завжди.
до тебе було лише… ну не знаю. дитинство?
няньки? ляльки?
я памʼятаю тебе краще, ніж Крим,
ніж саму себе.

я памʼятаю твій одяг, твої дивні руки, кожну рису твого обличчя,
твій сміх звучить в моїй голові варто мені того захотіти.
ти мені снишся. ти єдина мені снишся.
не припиняй. ніколи звідси не йди.
снись мені у своїй ідіотській шапці,
снись мені — як сьогодні — у снах про зиму, сніг і якісь ярмарки,
снись мені у Дніпрі, у Варшаві —
я охоче не прокидатимусь
взагалі.

якщо я спалю усі свої щоденники
(я вже обрала місце — на березі річки,
за законом там можна розпалювати вогонь)
ось в чому буде справа:
моя памʼять легко позбудеться усього,
усіх,
окрім тебе.
усе зникне.
і з усього, ким я стала,
ким я зараз на жаль є,
я залишусь тільки тією,
що все ще тебе кохає
і щоночі лягає спати з надією на зустріч уві сні.


25.11.2024р.
може це банально, я хз, але це все правда. мені здається, моя памʼять, моя підсвідомість готова викинути що завгодно і кого завгодно, окрім

готика


«тобі личить темна помада».
я знаю.
дякую.

рукавички у сіточку,
«Дракула»
Брема Стокера.
моїй депресії личить готика.

мені личить темна помада.
а тобі — її слід
на щоці.

черговий жовтень
по одному місцю.
черговий жовтень
без pumpkin spice latte.

а любов —
вона вже була.
справжня,
перша,
остання,
принаймні
якась
була.
і на тому дякую.

вибач мені,
що ніяк її не забуду.
вибач мені,
що досі бажаю більше.
вибач мені,
що говорю про самогубства
і про те, як дозвіл на вогнепальну зброю
впливає на їх статистику.

вибач мені.
не я вирішувала
і не ти,
хто з нас перший
розлюбить.


10.11.2024р.

я про тебе не знаю нічого —
ми не знайомі.
я тебе навіть не бачила.

але я уявляю тебе високою,
бо високий твій батько.
я уявляю тебе блондинкою.
він сивий,
тож тут я маю свободу уявлень.
я уявляю тебе красивою,
красивою по моїм поняттям.

я уявляю тебе сумною.
бо він казав: в тебе депресія.
мені теж сумно.
я не маю діагнозу,
бо не хочу підтвердження,
що воно не мине
самостійно,
якимось дивом,
що раптова приємність,
наприклад,
закоханість в незнайомку
не зробить мене щасливою
надовго.

так на чому ми зупинились?
я уявляю тебе блідою і хворобливою
графською донькою.

він казав, ти граєш на піаніно,
їздиш верхи,
малюєш,
викладаєш англійську,
посадила і виростила зелену паприку.
я не здивована, звідки в тебе депресія
з такою кількістю хобі
і з таким батьком.

впевнена, у твоїй кімнаті висить хрест,
а ти — носиш хрестик.
і не так, як я, а серйозно.
впевнена, на ніч ти молишся
або плачеш.
або по черзі.

я тебе не зустріну ніколи.
і навряд чи побачу твоє фото.
але, Господи,
Боже,
суто теоретично:
що можуть зробити
дві сумні дівчини,
одна з котрих — шляхетна пані,
інша — поетка,
як не закохатися
з першого погляду
?


5.11.2024р.
вам треба знати, я йобнулася і присвячую вже другий вірш (!!) дівчині, яку ніколи навіть не бачила і поняття не маю, яка вона і як виглядає. тепер я, походу, справжній поет, бо в мене нарешті зʼявилася достатньо дивна і ефемерна муза

я можу почати новий щоденник,
коли попередній ще не закінчено.
купити нову помаду,
новий одяг,
обрізати волосся.

але що це змінить?

все краще в моєму житті
вже відбулося
або не відбудеться взагалі.

мій янгол-охоронець розмовляє польською.

я втратила усі свої карти у цій грі
в момент перетину кордону
твоїх обіймів.

усе краще у моєму житті
залишилося за замкненими дверима
твоєї квартири,
моєї кімнати,
під важким покривалом
на моєму ліжку,
під легким простирадлом
на твоїй канапі,
рукою між розведених колін.

я благаю:
Господи, забери мене
Господи, забери мене
Господи, забери мене

кожен раз, коли немає чим зайняти думки.


25.10.2024р.

— з мене немов здерли шкіру, —
хниче янгол.
закривається крилами,
заламує руки.

муки.
які це пекельні муки!
боляче,
гаряче.
ні, холодно!
хочеться…
ні, не хочеться.
не вистачає повітря,
терпіння,
сил,
віри,
вміння
опанувати думки
і тіло.

янгол таємно,
поки спала варта,
проводив бездомних псів
за ворота Раю.

його викрили й покарали
найгіршим з усіх можливих страждань:
перетворили на дві години
на людину.


23.10.2024р.
молюсь на концепт, що янголи, як чисті і возвишені істоти, не відчувають того всього, що відчуває людина кожну секунду. а якщо їх до цього «підключити» — вони страждатимуть, бо відчуттів (і почуттів!) забагато

усі готелі пахнуть однаково.

кожен град,
коли він трапляється,
почуття викликає такі самі,
хоч він застав тебе в школі,
хоч в університеті,
хоч в офісі.
якщо з неба падає лід —
усі йдуть дивитися:
ти,
твої однокласники,
однокурсники
і колеги,
вчителі,
професора
і твій шеф.

жодна праця
нічим не відрізняється
від домашнього завдання.
тільки предмет може бути або улюблений,
або — ні.

памʼятаєш, ти верталась додому
пішки
з додаткових
занять з англійської?
небо було рожевим,
трасою біля Епіцентру летіли машини,
в навушниках були російські пісні.
ти відчуєш це ще раз —
усе так само,
вертаючись трамваєм
з чергової randki.

бо змінюється усе —
спосіб пересування,
колір неба,
мова,
навіть країна.
ти — ні.


22.10.2024р.
ви можете зі мною не погоджуватись, але я вважаю, що усе, що ми проживаємо в дорослому житті — це просто інша версія того, що ми вже прожили в дитинстві (в коментарях буде голосове)

я б не хотіла бути кремованою.
Боже, нізащо.

краще
лежати
на затишному кладовищі,
мати надгробок —
якогось сумного янгола.
не обовʼязково сумного.
аби був красивий.

я б не хотіла бути кремованою.
бо моє бажання померти —
це не бажання зникнути,
це бажання надійно сховатись,
але завжди тут бути
на випадок,
якщо повз проходитиме
симпатична незнайомка
зі специфічним почуттям естетики.


11.10.2024р.

мій янгол сьогодні мені розповів,
як же ж цей світ
працює насправді.

вони все вирішують, там, нагорі,
за правилом випадковості:
кому буде щастя,
кому — ні.

в цьому житті
так вже сталося,
склалося,
так впали кості:
мені
бути щасливою просто не випало.

годі й брикатися,
годі й боротись.


11.10.2024р.