Роздуми про старість
Чи здатні ми насправді перейнятись цим питанням? Принаймні, допоки старість маячить десь на горизонті як наша власна потенційність або чужа реальність — самотня, квола, обмежена можливостями тіла та розуму.
Ми знаємо про неї так багато і водночас не знаємо нічого. Можна знати про старість теоретично з біологічної точки зору, з соціальної — спостерігаючи за тими, хто вже перетнув цю межу. Проте її досвід як екзистенційний, особистий, завжди залишається тінню, яку ми носимо з собою і ніяк ніколи не зможемо позбутись. Це реальність, хоч би якою нереальною вона здавалась коли ми ще молоді.
Молодість, як і старість, поняття дуже відносне. Хтось вже в 20 живе в страхітливому очікуванні навіть 30 років, і здається, що вже цей вік є межею «найкращих років». Не живе, очікує. А хтось в 70+ (вік, з якого офіційно веде свій лік старість) починає нове життя або принаймні пробує нові хобі. Страшно не стати старими, страшно коли люди проживають своє життя беззмістовно в будь-якому віці.
Власне, найдієвіше щеплення проти симптомів старості — мати сенси, якими позначені не лише якісь знакові точки в житті, повʼязані з народженням нової людини чи нового союзу, а з кожною миттю власного життя. Адже воно тягнеться однією безперервною лінією, і від першого дня свого в цьому світі ми йдемо до смерті. Вона — кінцева зупинка, передостання, якщо пощастить, старість, але всі вони невіддільні від нас самих вже сьогодні, в будь-якому віці.
Ми носимо в собі не лише свої мрії, бажання, спогади, цілі, але і старість та смерть. Щоранку прокидаємось іншими, але щоразу не хочемо визнавати ці зміни. Та й вони непомітні до певного часу — тіло у змові з розумом, аби не видати весь портрет старості передчасно. І це нормально, так працює наша психіка, саме тому ми вкрай рідко задаємось цими питаннями.
Однак задаватись ними важливо — не для того, щоб жити в страху й очікуванні, віддавши своє радісне теперішнє на поталу невідомого майбутнього. Навпаки, розмірковуючи про старість (і смерть), ми по-справжньому визнаємо її зсередини, і це приносить з собою звільнення від неї. Воно ж у тому, аби вже сьогодні наповнювати своє життя тим, яким хотілось би бачити своє майбутнє. Вже з весни свого життя будувати внутрішні опори, творити — себе самих, свою дійсність, красу та сенси — для зими, в якій вже не буде порожнечі й самотності. У нас будемо ми самі, і лише за нами вибір як ми скористаємося з наших можливостей, якими б вони не були.
Тож навіть коли здається, що у нас не залишається нічого або що в старості ми втратимо все, всередині нас є життя, яке і дає свободу обирати, мислити, відчувати — до останнього подиху, а вже він поза нашою владою, тож немає сенсу про це перейматись.
(натхненна текстом С.де Бовуар про старість та зустріччю свого філософського клубу на цю тему)
#роздуми
[Людина мисляча | підписатись]
Чи здатні ми насправді перейнятись цим питанням? Принаймні, допоки старість маячить десь на горизонті як наша власна потенційність або чужа реальність — самотня, квола, обмежена можливостями тіла та розуму.
Ми знаємо про неї так багато і водночас не знаємо нічого. Можна знати про старість теоретично з біологічної точки зору, з соціальної — спостерігаючи за тими, хто вже перетнув цю межу. Проте її досвід як екзистенційний, особистий, завжди залишається тінню, яку ми носимо з собою і ніяк ніколи не зможемо позбутись. Це реальність, хоч би якою нереальною вона здавалась коли ми ще молоді.
Молодість, як і старість, поняття дуже відносне. Хтось вже в 20 живе в страхітливому очікуванні навіть 30 років, і здається, що вже цей вік є межею «найкращих років». Не живе, очікує. А хтось в 70+ (вік, з якого офіційно веде свій лік старість) починає нове життя або принаймні пробує нові хобі. Страшно не стати старими, страшно коли люди проживають своє життя беззмістовно в будь-якому віці.
Власне, найдієвіше щеплення проти симптомів старості — мати сенси, якими позначені не лише якісь знакові точки в житті, повʼязані з народженням нової людини чи нового союзу, а з кожною миттю власного життя. Адже воно тягнеться однією безперервною лінією, і від першого дня свого в цьому світі ми йдемо до смерті. Вона — кінцева зупинка, передостання, якщо пощастить, старість, але всі вони невіддільні від нас самих вже сьогодні, в будь-якому віці.
Ми носимо в собі не лише свої мрії, бажання, спогади, цілі, але і старість та смерть. Щоранку прокидаємось іншими, але щоразу не хочемо визнавати ці зміни. Та й вони непомітні до певного часу — тіло у змові з розумом, аби не видати весь портрет старості передчасно. І це нормально, так працює наша психіка, саме тому ми вкрай рідко задаємось цими питаннями.
Однак задаватись ними важливо — не для того, щоб жити в страху й очікуванні, віддавши своє радісне теперішнє на поталу невідомого майбутнього. Навпаки, розмірковуючи про старість (і смерть), ми по-справжньому визнаємо її зсередини, і це приносить з собою звільнення від неї. Воно ж у тому, аби вже сьогодні наповнювати своє життя тим, яким хотілось би бачити своє майбутнє. Вже з весни свого життя будувати внутрішні опори, творити — себе самих, свою дійсність, красу та сенси — для зими, в якій вже не буде порожнечі й самотності. У нас будемо ми самі, і лише за нами вибір як ми скористаємося з наших можливостей, якими б вони не були.
Тож навіть коли здається, що у нас не залишається нічого або що в старості ми втратимо все, всередині нас є життя, яке і дає свободу обирати, мислити, відчувати — до останнього подиху, а вже він поза нашою владою, тож немає сенсу про це перейматись.
(натхненна текстом С.де Бовуар про старість та зустріччю свого філософського клубу на цю тему)
#роздуми
[Людина мисляча | підписатись]