Роздуми про практику мовчанняМені хотілось би промовчати сьогоднішній день, але тоді я порушила б свій обовʼязок (звісно, лише перед собою, але від цього він не менш важливий) писати сюди кожен будній день, а запасів готових дописів не маю. І коли ще писати про мовчання як не тоді, коли воно внутрішньо найбільш природнє, не вимушене. Тож буду так спонтанно писати
про мовчання зі стану мовчання.Вже не памʼятаю точно, де і коли дізналась про
практику мовчання вперше, але зацікавила мене ця тема під час прочитання автобіографії
Махатма Ганді «Моє життя». В цій книзі він ділиться своєю практикою одного мовчазного в тижні дня, коли неухильно дотримується того, аби не вести ніяких розмов. Цей день він присвячував, як я це називаю,
«перебуванню в своїй мушлі» — стані внутрішньої тиші, а також читанню, письму, роздумам. Метою цієї аскези є очищення свого внутрішнього простору від зайвого зовнішнього,
самозаглиблення задля самопізнання.Вона також нагадує про один з моїх улюблених романів
Германа Гессе «Сіддхартха», головний герой якого, під час пошуків роботи на питання про те, що він вміє, каже просто:
чекати, тримати піст і молитись. При тому молитва тут теж виступає як практика мовчання, адже вона завжди направлена всередину, навіть якщо звертання йде до того, хто за межами нас — Бога чи інших вищих сил. Тримання посту й чекання теж потребує зосередженості, а її джерелом є досвід мовчання.
Третя книга, яка нагадала мені про цю важливу практику, і яку я зараз перечитую для філософського клубу —
«Волден, або життя в лісах» Торо. Він нещадно критикує сучасну своєму часу (але актуально й досі) людину за те, що вона живе плітками й пустими зайвими розмовами. У Торо немає спеціальної практики як у Ганді, але він в принципі намагається бути осторонь марних розмов, зізнаючись, як його це виснажує, і надає перевагу перебуванню
наодинці у безмовних розмовах з природою.Проте я гадаю, що не лише природа, але й вчасні розмови з людьми, що наповнюють нас, можуть стати поштовхом до заглиблення в себе. Нещодавно один з учасників мого філософського клубу у відгуку про свою участь написав слова, які засіли в моєму серці, і вони доречні в цій темі. Він сказав: «Викликає довіру і повагу твоя спокійна невимушена манера ведення розмови, коли ти
дозволяєш паузам бути і не поспішаєш їх заповнювати». Вони зачепили мене тому, що із-за самокритичності мені здавалось, що це не так, а тут людина підмічає те, що я не бачу (не дозволяю цього) в собі, не чую із-за потоку внутрішніх монологів, в яких все сплуталось — важливе і ні, істинне і порожнє, своє і чуже.
Та найважливіше з його слів — фраза про «дозволяти паузам бути». І справді, щоб почути важливе від інших чи в собі самих, ці паузи
життєво необхідні. Без них всі розмови — просто білий шум. З пауз і з мовчання слова викрісталізовуються, набираються сенсом, стають вчасними і доречними, а все зайве, мов лушпиння, взагалі відпадає — залишається гола суть.
Тож давайте будемо вчитися мовчати.#роздуми #практика
[Людина мисляча | підписатись]