Дружина завжди тягне на собі більшу частину навантаження. Тягне, перенапружується і зривається. Надривається від непідйомної ноші. У цій втомі у неї відмовляє контроль та починаються сімейні землетруси. Страждають природно ті, хто найближче до епіцентру. Чоловік, діти.
Але дряпання та кусання дружини – це лише прохання про допомогу. Це не атака. Це крик потопаючого, що гине в трясовині побуту: «Допоможи, милий! Я тону. Я надто багато на себе звалила. Кістки тріщать, нерви рвуться. Врятуй мене! Візьми на себе хоч частину мого навантаження!»

Але милий відвертається і робить безглуздий висновок. Помилився з вибором. Одружився не з тією. Це не моя жінка. Живу зі змією. Треба тікати! Та кожна загнеться за такого нечесного розподілу. До чого тут помилка вибору? Це просто виправдання. Виправдання своєї слабкості.
Треба тікати. А ти можеш сказати, що все зробив для цих стосунків? Що виклався на повну. До дна. Поклавши руку на серце. Щиро для себе? Промайнула тінь сумнівів. Задумався? Значить, йди працюй, а не втікай.
Чоловіки так часто говорять про чесність: Давай по справедливості! Але так рідко самі дотримуються цієї справедливості в сім'ї.

Любов сильніша за будь-яку образу. Співчуття краще, ніж агресивність. Милосердя – найкращі ліки від бажання втекти.
Як би не було важко чи боляче, треба дивитись у Небо. І бачити Бога у серці коханої. Жіноче тіло створене для служіння. Створіть їй умови, захистіть її і вона помре за вас! А не від вас, чоловіки.