Кілька тез до попереднього:
1. Місцевий дискурс про житло примітивний і смішний, але страждання реальних людей від того, що вони втратили дім чи зазнали поневірянь в орендованих помешканнях, хостелах й притулках від того не менш прикрі.
2. Девелоперський дискурс роками був: "дайте лише можливість побільше будувати і тоді набудуємо стільки, що усі зможуть собі знайти житло по кишені". Тепер виявляється, що ця формула вже не працює: далеко не усі зможуть придбати собі помешкання, а деяким взагалі відмовляють навіть в мрії про таку перспективу. Очікувано, що якщо довго обіцяти щось (хай навіть не обов'язково здійсненне), а потім припинити, то буде відчуття зради.
3. Теза "ринок вирішить" показала, що без адекватної регуляції в інтересах людей ринок "порішав" сотні тисяч сімей, які зазнали дискримінації, витратили всі заощадження на прихисток, а тепер чекають в кращому випадку на сертифікат, який якщо й буде колись, то незрозуміло що дозволить придбати. За два роки повномасштабного вторгнення не відбулося ніякого балансування попиту та пропозиції: в українських містах все ще залишаються порожніми десятки тисяч порожніх помешкань, власники яких 'чомусь' не покращили ліквідність ринку тим, що поповнили б своїми квартирами пропозицію на ньому. Відсутність попиту на дорогі помешкання 'чомусь' не змусила їх власників шукати балансу й знижувати ціни до 'ринкових'.
4. Зрозуміло, що людям хочеться мати місце, яке можна назвати домом. Через неадекватне регулювання приватного сектору оренди та фактичну відсутність нині альтернативи у вигляді неприбуткового орендного житла у власності громад лише приватна власність на житло може вважатись такою формою володіння, яка гарантує відчуття безпеки.
5. Також зрозуміло, що в нас навряд чи вийде зберегти той рівень приватної власності на житло, який був раніше. Насправді, ми вже з 2014-го року рухаємось від "суспільства власників", бо сотні тисяч переселенців поповнили сектор оренди, а з 2022-го і тим більше. Нинішня ситуація "безпеки від власності" - наслідок політичних рішень (наприклад тримати витрати власників низькими), а не якоїсь "природної" властивості такої форми володіння. Нинішня ситуація, коли майже все житло опинилось у приватній власності - теж наслідок політичного рішення дозволити людям безкоштовно приватизувати помешкання, в будівництво яких були вкладені неймовірні час та ресурси мільйонів людей. Нинішня ситуація, коли окремі люди можуть скуповувати та залишати помешкання порожніми - теж наслідок політичних рішень тримати оподаткування для такого житла вкрай низьким. Все це зміниться: нам таки доведеться переглянути структуру витрат на власність - впроваджувати обов'язкові видатки на капітальні ремонти багатоквартирних будинків у тарифі, переглядати оподаткування майна, а головне - частині власників потрібно буде допомогти й придумати та втілити фінансові механізми, за яких вони збережуть дах над головою, але можна буде відремонтувати й утримувати це житло.
6. Субсидувати приватну власність на житло - аби вона була "дешева" - навряд чи вийде, бо на це в нас насправді не було, нема й не буде грошей. На що вони будуть натомість - на неприбуткове орендне житло у власності громад, яке спершу буде відносно невеликим сектором і гратиме роль "подушки безпеки", а згодом з часом зможе конкурувати із приватним сектором цінами та якістю і таким чином підтягне стандарти в ньому за собою. Безстрокові договори з широкими правами для людей - в тому числі успадкування, регульований розмір орендної плати та чіткі критерії її перегляду, спілки орендарів та омбудсмен з житлових прав - все це може допомогти подолати перекос на користь власності, а головне - дати дах над головою сотнями тисяч людей в осяжній перспективі.
7. Місцевий про-забудовницький дискурс відкидав будь-яке регулювання сфери в обмін на хай навіть примарну перспективу майбутньої дешевої власності для пересічних людей. Якщо він не може тепер запропонувати навіть цієї примарної перспективи, то може варто і про регулювання в інтересах людей поговорити?
1. Місцевий дискурс про житло примітивний і смішний, але страждання реальних людей від того, що вони втратили дім чи зазнали поневірянь в орендованих помешканнях, хостелах й притулках від того не менш прикрі.
2. Девелоперський дискурс роками був: "дайте лише можливість побільше будувати і тоді набудуємо стільки, що усі зможуть собі знайти житло по кишені". Тепер виявляється, що ця формула вже не працює: далеко не усі зможуть придбати собі помешкання, а деяким взагалі відмовляють навіть в мрії про таку перспективу. Очікувано, що якщо довго обіцяти щось (хай навіть не обов'язково здійсненне), а потім припинити, то буде відчуття зради.
3. Теза "ринок вирішить" показала, що без адекватної регуляції в інтересах людей ринок "порішав" сотні тисяч сімей, які зазнали дискримінації, витратили всі заощадження на прихисток, а тепер чекають в кращому випадку на сертифікат, який якщо й буде колись, то незрозуміло що дозволить придбати. За два роки повномасштабного вторгнення не відбулося ніякого балансування попиту та пропозиції: в українських містах все ще залишаються порожніми десятки тисяч порожніх помешкань, власники яких 'чомусь' не покращили ліквідність ринку тим, що поповнили б своїми квартирами пропозицію на ньому. Відсутність попиту на дорогі помешкання 'чомусь' не змусила їх власників шукати балансу й знижувати ціни до 'ринкових'.
4. Зрозуміло, що людям хочеться мати місце, яке можна назвати домом. Через неадекватне регулювання приватного сектору оренди та фактичну відсутність нині альтернативи у вигляді неприбуткового орендного житла у власності громад лише приватна власність на житло може вважатись такою формою володіння, яка гарантує відчуття безпеки.
5. Також зрозуміло, що в нас навряд чи вийде зберегти той рівень приватної власності на житло, який був раніше. Насправді, ми вже з 2014-го року рухаємось від "суспільства власників", бо сотні тисяч переселенців поповнили сектор оренди, а з 2022-го і тим більше. Нинішня ситуація "безпеки від власності" - наслідок політичних рішень (наприклад тримати витрати власників низькими), а не якоїсь "природної" властивості такої форми володіння. Нинішня ситуація, коли майже все житло опинилось у приватній власності - теж наслідок політичного рішення дозволити людям безкоштовно приватизувати помешкання, в будівництво яких були вкладені неймовірні час та ресурси мільйонів людей. Нинішня ситуація, коли окремі люди можуть скуповувати та залишати помешкання порожніми - теж наслідок політичних рішень тримати оподаткування для такого житла вкрай низьким. Все це зміниться: нам таки доведеться переглянути структуру витрат на власність - впроваджувати обов'язкові видатки на капітальні ремонти багатоквартирних будинків у тарифі, переглядати оподаткування майна, а головне - частині власників потрібно буде допомогти й придумати та втілити фінансові механізми, за яких вони збережуть дах над головою, але можна буде відремонтувати й утримувати це житло.
6. Субсидувати приватну власність на житло - аби вона була "дешева" - навряд чи вийде, бо на це в нас насправді не було, нема й не буде грошей. На що вони будуть натомість - на неприбуткове орендне житло у власності громад, яке спершу буде відносно невеликим сектором і гратиме роль "подушки безпеки", а згодом з часом зможе конкурувати із приватним сектором цінами та якістю і таким чином підтягне стандарти в ньому за собою. Безстрокові договори з широкими правами для людей - в тому числі успадкування, регульований розмір орендної плати та чіткі критерії її перегляду, спілки орендарів та омбудсмен з житлових прав - все це може допомогти подолати перекос на користь власності, а головне - дати дах над головою сотнями тисяч людей в осяжній перспективі.
7. Місцевий про-забудовницький дискурс відкидав будь-яке регулювання сфери в обмін на хай навіть примарну перспективу майбутньої дешевої власності для пересічних людей. Якщо він не може тепер запропонувати навіть цієї примарної перспективи, то може варто і про регулювання в інтересах людей поговорити?