Щоденник мами й психолога…
Як справедливо зазначила вчора моя подруга Яніна, всьому хорошому рано чи пізно приходить кінець. Спочатку скінчилася моя відпустка. Потім- новорічні свята. Потім- мила й симпатична дорама «Справжня краса». А сьогодні добігає кінця моя 16-денна чайлд-фрі відпустка.
Хоча інших дітей в ці дні в моєму житті було, як завжди, багато. Вони писали мені в приват різні повідомлення:
надсилали свої життєві плани, писали про результати виконання домашніх завдань, повідомляли, що їм стало краще. Вони плакали й сміялися на консультаціях, ділилися своїм життям, розповідали цікаві речі. Вони бігали по офісу й тусувалися в підвалі (де в нас засідає молодіжний клуб).
І я часто думаю над тим, чому маючи слабку й чутливу нервову систему і навантаження, яке явно перевищує її потужності, я досі не мала ментальних захворювань. Мабуть, тому, що ця унікальна можливість бути присутньою в житті людей і робити його трохи щасливішим, можливість обмінюватися душевним теплом і радіти за когось несе скажений цілющий і підтримуючий ефект.
Але інша річ, коли хтось присутній в твоєму житті 24/7 і цьому немає ради. Це теж радість, але й постійна напруга й відповідальність. І от протягом 16 днів я мала можливість спостерігати життя своєї доньки на відстані.
В минулу неділю Поліна таки доїхала до Києва. Вона надіслала мені знімок, на якому її обіймав якийсь дорослий чоловʼяга. Я вже збиралася заявити в поліцію, аж поки не допетрала, шо це й є мій син.
В понеділок мені в телеграм прийшов відеокоужечок, як Поля з Владом катаються на зимовій ковзанці. Влад катався як білий лебідь, бо два роки проходив на фігурне катання. Поля каталася також непогано, бо в цьому році захопилася фігурним катанням і вчилася самотужки. Дуже мило було бачити двох моїх дітей разом, враховуючи, що Влад покинув батьківську хату, коли Поліні було всього 5 років.
У вівторок мені прийшло звукове повідомлення про те, що Поліна- справжній монстр: уві сні штовхається, займає все ліжко, бʼється ногами, ще й сопе.
В середу мені прийшли відеокружечки, на яких Влад вчив Поліну відповідати на токсичні наїзди. Вона радісно борзіла на камеру.
В четвер знову прийшла скарга. Поліна гарно навчилася борзіти й тепер сперечалася з самим Владом братом і, виявляється, не хотіла гуляти з ним поруч. Влад перераховував кількість добрих справ, які він зробив для сестри й ту кількість борзоти, яку він отримав у відповідь.
В пʼятницю були фото з кінотеатру й з кафе.
В суботу пізно ввечері мені прийшло звукове повідомлення, яке починалося словами: «Все, нарешті я здав її бабусі». Далі йшли вибачення в тому, що можливо, він міг би зробити більше для неї й бути терплячішим, але як є…Ну а потім видав, як мені здається, одну з геніальних фраз: «Ти знаєш, дуже важко, коли ти прагнеш стабілізувати себе, а тут зʼявляється дехто, хто від тебе повністю залежить і весь час чогось від тебе очікує».
Насправді, це шлях більшості мам (а можливо, не тільки мам). Ми намагаємося владнати своє життя, про яке нам ніхто не казав, як його жити. А тут поруч з нами живе дехто, хто вважає, що ми все знаємо, все вміємо й можемо всьому дати раду. І ми вдаємо, що так воно й є й насправді стаємо трохи сильнішими й дорослішими. А ви колись про це думали?
Як справедливо зазначила вчора моя подруга Яніна, всьому хорошому рано чи пізно приходить кінець. Спочатку скінчилася моя відпустка. Потім- новорічні свята. Потім- мила й симпатична дорама «Справжня краса». А сьогодні добігає кінця моя 16-денна чайлд-фрі відпустка.
Хоча інших дітей в ці дні в моєму житті було, як завжди, багато. Вони писали мені в приват різні повідомлення:
надсилали свої життєві плани, писали про результати виконання домашніх завдань, повідомляли, що їм стало краще. Вони плакали й сміялися на консультаціях, ділилися своїм життям, розповідали цікаві речі. Вони бігали по офісу й тусувалися в підвалі (де в нас засідає молодіжний клуб).
І я часто думаю над тим, чому маючи слабку й чутливу нервову систему і навантаження, яке явно перевищує її потужності, я досі не мала ментальних захворювань. Мабуть, тому, що ця унікальна можливість бути присутньою в житті людей і робити його трохи щасливішим, можливість обмінюватися душевним теплом і радіти за когось несе скажений цілющий і підтримуючий ефект.
Але інша річ, коли хтось присутній в твоєму житті 24/7 і цьому немає ради. Це теж радість, але й постійна напруга й відповідальність. І от протягом 16 днів я мала можливість спостерігати життя своєї доньки на відстані.
В минулу неділю Поліна таки доїхала до Києва. Вона надіслала мені знімок, на якому її обіймав якийсь дорослий чоловʼяга. Я вже збиралася заявити в поліцію, аж поки не допетрала, шо це й є мій син.
В понеділок мені в телеграм прийшов відеокоужечок, як Поля з Владом катаються на зимовій ковзанці. Влад катався як білий лебідь, бо два роки проходив на фігурне катання. Поля каталася також непогано, бо в цьому році захопилася фігурним катанням і вчилася самотужки. Дуже мило було бачити двох моїх дітей разом, враховуючи, що Влад покинув батьківську хату, коли Поліні було всього 5 років.
У вівторок мені прийшло звукове повідомлення про те, що Поліна- справжній монстр: уві сні штовхається, займає все ліжко, бʼється ногами, ще й сопе.
В середу мені прийшли відеокружечки, на яких Влад вчив Поліну відповідати на токсичні наїзди. Вона радісно борзіла на камеру.
В четвер знову прийшла скарга. Поліна гарно навчилася борзіти й тепер сперечалася з самим Владом братом і, виявляється, не хотіла гуляти з ним поруч. Влад перераховував кількість добрих справ, які він зробив для сестри й ту кількість борзоти, яку він отримав у відповідь.
В пʼятницю були фото з кінотеатру й з кафе.
В суботу пізно ввечері мені прийшло звукове повідомлення, яке починалося словами: «Все, нарешті я здав її бабусі». Далі йшли вибачення в тому, що можливо, він міг би зробити більше для неї й бути терплячішим, але як є…Ну а потім видав, як мені здається, одну з геніальних фраз: «Ти знаєш, дуже важко, коли ти прагнеш стабілізувати себе, а тут зʼявляється дехто, хто від тебе повністю залежить і весь час чогось від тебе очікує».
Насправді, це шлях більшості мам (а можливо, не тільки мам). Ми намагаємося владнати своє життя, про яке нам ніхто не казав, як його жити. А тут поруч з нами живе дехто, хто вважає, що ми все знаємо, все вміємо й можемо всьому дати раду. І ми вдаємо, що так воно й є й насправді стаємо трохи сильнішими й дорослішими. А ви колись про це думали?