Згадується багато моментів. Ніколи не забуду Авдіївський Коксохім, бо це перший вихід.
З того, що для мене самого лишилося найбільш цікавим та загадковим, то це те, що там було достатньо багато поранених, але мені як медику не довелося там нікого латати.
Я виконував свою роботу солдата в першу чергу. Як і мої побратими ми утримували позиції…
А коли вороги оточили одну з наших груп, яка йшла до позицій, що були в оточенні вже три доби без води та їжі, мене та мого побратима «Тоніка», разом із суміжником зі 110-ї «Котом», відправили на допомогу, щоб винести тяжкопоранених і допомогти утримувати позиції до підходу підкріплення.
Все відбувалося дуже швидко: група могла вийти, і вже через 2–3 години їм була потрібна допомога, тому потрібно було терміново збирати людей. Як тільки ми майже дійшли до нашої групи, по нас почав працювати ворожий РПГ. «Тоніку» посікло ногу, але він зміг відкотитися до хлопців у ангари. Я залишився з «Котом» у сараї за 15–20 метрів від нашої групи.
Після цього по нам почав працювати АГС і дуже швидко підключився СПГ. Згодом нас “привітав” 82-й міномет, кілька разів влучивши в дах, який і так уже мав дві великі дірки. Після цього міномет почав працювати по наших побратимах, які були в будинку, вже не так прицільно по нас. Потім підключилась 120-ка, яка періодично нагадувала про себе. Після 70+ прильотів за годину по моїй позиції я вже перестав рахувати. Паралельно ворог намагався штурмувати будинок, де знаходилися наші, поки по нам працювала артилерія. Ми відстрілювалися, доки бачили рух та силуети до настання вечора. До того часу у мене залишився один магазин, у «Кота» — всього 4 магазини й більше нічого, окрім гранати РГО, яку він мені віддав зі словами: «Я не вмію цим користуватися, мене не вчили…» Це я не забуду ніколи.
Близько ночі нам скинули з дрона дві пачки патронів і батарею на радіостанцію. Приблизно о 22–23 годині був останній на той день штурм ворогів на будинок. Вони невеликою групою підійшли й почали обходити будинок з мого боку. Завдяки дронам, які моніторили обстановку 24/7, я знав, коли вони починали нас обходити, адже видимість була дуже низька, а ПНВ та тепловізора в мене не було. Коли ворог почав штурм будинку, я зміг побачити їх через іскри і почав стріляти. Хтось із них почав кричати «Памагіте…», аж поки він не зник. Як тільки половина їхньої групи лягла, решта відійшла. Всю ніч до самого ранку було відносно спокійно.
Потім вранці почався рух у будинку: вороги знищили дах, і нашим хлопцям довелося відступити в сусідній будинок. Тоді додалося ще два важкопоранені. Я сидів і не бачив через гілки та будівлю, куди відкатилася наша група. Потім знову активізувалася робота ворожої артилерії по нас. Уже під обід до нас підійшла одна група підкріплення, яка мала замінити нас. Під час їхнього заходу до будинку по них почав працювати ворожий кулемет із засідки. Друга група евакуації — друг «Чівас» разом із «Діно» — дуже швидко евакуювали поранених біля нас, уникнувши втрат серед своїх. Через годину-дві прибула ще одна група, яка мала замінити мене. В цій групі був мій побратим «Лапа». Він дав мені батончик і воду, бо за півтори доби я нічого не пив, і я був дуже радий цьому. Як тільки я передав позицію, ми вирушили до ангарів.
Вночі ми з ангарів перенесли всіх поранених до точки евакуації. Потім була Орлівка та Семенівка і моє поранення, після чого — пів року лікування та реабілітації.
📍
Інстаграм ЗубаЕПІЗОДИ ВІЙНИ
