У 2006 році на території Австралії було виявлено унікальні скам’янілі сліди людини, які змінили наше розуміння фізичних здібностей давніх людей.
Сліди були знайдені у піщаних відкладеннях в районі озера Вілландра (Lake Willandra), і ретельно досліджені командою науковців під керівництвом антрополога Метью Беннетта з Борнмутського університету. Більше ніж 700 слідів віком близько 20 000 років, належать кільком особам, включаючи дітей, що може свідчити про соціальну активність або групову поведінку.
Ключовим відкриттям став аналіз слідів одного мисливця, який, за розрахунками, рухався зі швидкістю 37 км/год. Для розрахунків використовували стандартні методи біомеханіки, зокрема аналіз довжини кроку, кута стопи та відстані між слідами. Дані вказують, що ця швидкість була досягнута босоніж і на м’якому піщаному ґрунті, що значно ускладнює рух.
Для порівняння, найвища зареєстрована швидкість сучасної людини — 44,72 км/год — була досягнута Усейном Болтом у 2009 році під час змагань на 100 метрів. Проте Болт біг на спеціально підготовленій доріжці у взутті, створеному для покращення зчеплення та зменшення втрат енергії. Давній мисливець, на відміну від сучасних спортсменів, долав нестабільний піщаний ґрунт без будь-яких технологічних засобів.
Це відкриття вказує, що фізичні можливості давніх людей могли бути набагато ближчими до сучасних, ніж вважалося раніше, навіть у відсутності тренувань, спеціалізованого харчування чи сучасних технологій.
Сліди, виявлені в озері Вілландра, дають підстави припускати, що люди цієї епохи були активними мисливцями, здатними до швидкого переслідування здобичі. Виявлення дитячих слідів поруч із дорослими свідчить про можливість соціалізації молодших членів групи або навіть навчання навичок полювання.
Це відкриття є важливим не лише для палеоантропології, але й для розуміння еволюції людських фізичних можливостей. Воно демонструє, що давні люди мали високо розвинуті моторні навички, які дозволяли їм адаптуватися до суворих умов. Швидкість 37 км/год, зафіксована на основі слідів, підтверджує, що мисливці пізнього плейстоцену могли мати фізичні можливості, близькі до сучасних, незважаючи на обмежені технологічні ресурси.
Сліди були знайдені у піщаних відкладеннях в районі озера Вілландра (Lake Willandra), і ретельно досліджені командою науковців під керівництвом антрополога Метью Беннетта з Борнмутського університету. Більше ніж 700 слідів віком близько 20 000 років, належать кільком особам, включаючи дітей, що може свідчити про соціальну активність або групову поведінку.
Ключовим відкриттям став аналіз слідів одного мисливця, який, за розрахунками, рухався зі швидкістю 37 км/год. Для розрахунків використовували стандартні методи біомеханіки, зокрема аналіз довжини кроку, кута стопи та відстані між слідами. Дані вказують, що ця швидкість була досягнута босоніж і на м’якому піщаному ґрунті, що значно ускладнює рух.
Для порівняння, найвища зареєстрована швидкість сучасної людини — 44,72 км/год — була досягнута Усейном Болтом у 2009 році під час змагань на 100 метрів. Проте Болт біг на спеціально підготовленій доріжці у взутті, створеному для покращення зчеплення та зменшення втрат енергії. Давній мисливець, на відміну від сучасних спортсменів, долав нестабільний піщаний ґрунт без будь-яких технологічних засобів.
Це відкриття вказує, що фізичні можливості давніх людей могли бути набагато ближчими до сучасних, ніж вважалося раніше, навіть у відсутності тренувань, спеціалізованого харчування чи сучасних технологій.
Сліди, виявлені в озері Вілландра, дають підстави припускати, що люди цієї епохи були активними мисливцями, здатними до швидкого переслідування здобичі. Виявлення дитячих слідів поруч із дорослими свідчить про можливість соціалізації молодших членів групи або навіть навчання навичок полювання.
Це відкриття є важливим не лише для палеоантропології, але й для розуміння еволюції людських фізичних можливостей. Воно демонструє, що давні люди мали високо розвинуті моторні навички, які дозволяли їм адаптуватися до суворих умов. Швидкість 37 км/год, зафіксована на основі слідів, підтверджує, що мисливці пізнього плейстоцену могли мати фізичні можливості, близькі до сучасних, незважаючи на обмежені технологічні ресурси.