З’являється все більше подробиць краху режиму Асада. Виявляється, напередодні ескалації він відмовився від співпраці з США (припинити надавати Ірану свою територію для підтримки Хезболли) та Туреччиною (стримування курдів та повернення в Сирію хоча б частки біженців з території Туреччини). Серед іншого, це свідчить про те, що в сучасному світі немає «виключених» політиків. Домовлятися готові всі і з усіма, аби була політична вигода. Просто Асад її вчасно не усвідомив.

Проте не варто вважати, що це було головною причиною його падіння. Справа в тому, що Асад апріорі не мав серйозної підтримки серед сирійців. Режим тримався за рахунок двох складових. Перша – це система, яка базувалася на терорі та корупції. В довготривалій перспективі всі подібні режими приречені, бо, розкладаються з середини (згадайте Південний В’єтнам до американського втручання, або Ірак часів Хусейна чи Лівію Каддафі). Проте декому з диктаторів щастить, і на допомогу приходить друга складова – іноземні багнети. В випадку Асада з Ірану та Росії.

Проте і це не гарантує вічного успіху. Бо в цьому випадку перша, системна складова, стає ще більш деструктивною. Тотальна корупція роз’їдає залишки державного механізму, який стає повністю нежиттєздатним. А «лідери нації» не бачать проблем, бо живуть в уявному світі. Через певний час, в поєднанні з неминучим послабленням іноземної підтримки (а вона не може вічно триматися на одному рівні), опора режиму стає мінімальною. Крім Асада тут можна згадати інший історичний приклад – Південний В’єтнам в 1973-1975 роках. І достатньо навіть невеликого поштовху, щоб трухлява система розвалилася в одну мить.

Все це універсальні категорії, актуальні для всіх.