Один... два... три...
Сьогодні День народження у морського піхотинця Михайла, що тоді, 5 березня 2022 року витягнув нас з оточення в Ірпені. Я, до речі...
чотири... п'ять... шість...
до речі, коли він мене нещодавно вітав з аналогічним Днем, то я йому подякував за те, що маю змогу бачити свою родину і тримати дитину на руках...
десять... одинадцять... дванадцять...
А він знаєте, що каже?
- Припини дякувати. Це, - каже, - наша робота.
- Міша, - кажу, - якби у нас в країні кожен так робив свою роботу, то ми не впізнали б країну...
двадцять чотири... двадцять п'ять... двадцять шість...
Міша довго мовчав в слухавку і коротко мовив:
- Дякую.
- Дякую за службу.
Сорок... сорок один... сорок два...
І сьогодні ж ховали Діму (на фото). Бойового медика. Я нещодавно писав.
Нітро ми йому передавали, а він побратимів витягував під Покровськом, його самого затрьохсотило, а потім він став на щиті.
Шістдесят чотири... шістдесят п'ять... шістдесят шість...
У нього, виявляється, дружина є. Чи була. Колишня, в сенсі. Я не дуже зрозумів. Молода, красива. Стояла на церемонії, плакала. Почесний караул давав залп у три постріли, грала тужливу мелодію труба, а вона стояла і плакала. Я не знав...
Сімдесят вісім... Сімдесят дев'ять... Вісімдесят...
Я не знав, що у Діми була дружина. Він так себе на війні поводив, наче завжди був сам. Шибайголова. Весь час був веселий і усміхався, навіть коли навколо був пи... було пекло.
Дев'яносто п'ять... дев'яносто шість... дев'яносто сім...
Так то побратим про нього розказував. Побратим на милицях. Так і каже:
- Це ж Дімка мене останній раз рятував. На машині вивозив, обезбол колов. Питає "Болить?", а я кажу: "Болить!", то він ще дав. Мене вивіз, всіх вивіз, а сам... а сам от...
Сто один... сто два... сто три.
Ось сто третій ряд по 8 хрестів в кожному.
Це скіки? Більше восьмиста хрестів з фотографіями в пікселі і прапорами бригад?
Це суто сектор поховань захисниць і захисників України.
Тільки один з секторів одного з цвинтарів одного з міст України, в якій алеї героїв повільно перетворюються на квартали.
П'ять свіжих могил в сто третьому ряду.
Дімкіна четверта. Третій залп. Почесний караул повільно, за правилами, згортає державний прапор.
Скоро все завершиться.
Прапор віддадуть або мамі, або дружині і все.
Але розпорядниця в пікселі чомусь іде до нашого натовпу, обіймає якогось хлопчика і виводить поперед усіх.
Вона тримає його міцно за плечі і щось шепоче на вухо.
Ніхто з решти дорослих навіть не пробує за ними іти далі.
Пекельна думка обпалює мій мозок, але вже пізно тікати у задні ряди, щоб того не бачити.
Боєць з прапором карбує кожен крок.
Земля чорна і м'яка, як той оспіваний родючий український чорнозем, але наче ввижається, що кожен удар зелених таланів віддається луною від високих сосен навколо.
Воїн стає струнко перед хлопчиком і каже щось на кшталт
"Від імені Президента України і народу України передаю тобі прапор країни, яку твій батько захищав до останньго подиху".
Твій батько.
Діма, виявляється, був батьком.
У Діми був син.
Боєць кладе йому у руки згорнутий прапор.
І зверху ще медаль Ветерана війни.
Дитина, що миттєво стала дорослою, притискає прапор до грудей, а вже за секунду його притискають до себе мама, бабуся і усі оточуючі.
Ви можете мені не вірити, хоча у мене є свідки, але в цей момент по небу пролетів ключ з шести лелек.
Хай орнітологи розбираються, як-то в листопаді трапилося.
І чи лелеки то були, а може білі журавлі.
Знаєте, яке найкраще привітання для мене було на мій День народження?
"Сьогодні на твою честь ми когось знищимо".
Ви цього бійця, до речі, всі знаєте. Серйозно.
Але я не скажу, хто це.
Скажіть мені десять років тому, що мені таке казатимуть і я усміхатимусь - не повірив би.
Скільки я не дотикаюсь до всього цього жаху, інколи не можу повірити, що все це відбувається насправді.
Мене вражають люди, які досі живуть минулим життям, імітують його і вважають, що все може просто зупинитися та якось налагодитися.
Десь посередині. І всьо. Ніколи знову.
Знову. Завжди. Допоки існує росія.
Дмитрий Лагойко, позивний Гінеколог, вічна пам'ять.
Сьогодні День народження у морського піхотинця Михайла, що тоді, 5 березня 2022 року витягнув нас з оточення в Ірпені. Я, до речі...
чотири... п'ять... шість...
до речі, коли він мене нещодавно вітав з аналогічним Днем, то я йому подякував за те, що маю змогу бачити свою родину і тримати дитину на руках...
десять... одинадцять... дванадцять...
А він знаєте, що каже?
- Припини дякувати. Це, - каже, - наша робота.
- Міша, - кажу, - якби у нас в країні кожен так робив свою роботу, то ми не впізнали б країну...
двадцять чотири... двадцять п'ять... двадцять шість...
Міша довго мовчав в слухавку і коротко мовив:
- Дякую.
- Дякую за службу.
Сорок... сорок один... сорок два...
І сьогодні ж ховали Діму (на фото). Бойового медика. Я нещодавно писав.
Нітро ми йому передавали, а він побратимів витягував під Покровськом, його самого затрьохсотило, а потім він став на щиті.
Шістдесят чотири... шістдесят п'ять... шістдесят шість...
У нього, виявляється, дружина є. Чи була. Колишня, в сенсі. Я не дуже зрозумів. Молода, красива. Стояла на церемонії, плакала. Почесний караул давав залп у три постріли, грала тужливу мелодію труба, а вона стояла і плакала. Я не знав...
Сімдесят вісім... Сімдесят дев'ять... Вісімдесят...
Я не знав, що у Діми була дружина. Він так себе на війні поводив, наче завжди був сам. Шибайголова. Весь час був веселий і усміхався, навіть коли навколо був пи... було пекло.
Дев'яносто п'ять... дев'яносто шість... дев'яносто сім...
Так то побратим про нього розказував. Побратим на милицях. Так і каже:
- Це ж Дімка мене останній раз рятував. На машині вивозив, обезбол колов. Питає "Болить?", а я кажу: "Болить!", то він ще дав. Мене вивіз, всіх вивіз, а сам... а сам от...
Сто один... сто два... сто три.
Ось сто третій ряд по 8 хрестів в кожному.
Це скіки? Більше восьмиста хрестів з фотографіями в пікселі і прапорами бригад?
Це суто сектор поховань захисниць і захисників України.
Тільки один з секторів одного з цвинтарів одного з міст України, в якій алеї героїв повільно перетворюються на квартали.
П'ять свіжих могил в сто третьому ряду.
Дімкіна четверта. Третій залп. Почесний караул повільно, за правилами, згортає державний прапор.
Скоро все завершиться.
Прапор віддадуть або мамі, або дружині і все.
Але розпорядниця в пікселі чомусь іде до нашого натовпу, обіймає якогось хлопчика і виводить поперед усіх.
Вона тримає його міцно за плечі і щось шепоче на вухо.
Ніхто з решти дорослих навіть не пробує за ними іти далі.
Пекельна думка обпалює мій мозок, але вже пізно тікати у задні ряди, щоб того не бачити.
Боєць з прапором карбує кожен крок.
Земля чорна і м'яка, як той оспіваний родючий український чорнозем, але наче ввижається, що кожен удар зелених таланів віддається луною від високих сосен навколо.
Воїн стає струнко перед хлопчиком і каже щось на кшталт
"Від імені Президента України і народу України передаю тобі прапор країни, яку твій батько захищав до останньго подиху".
Твій батько.
Діма, виявляється, був батьком.
У Діми був син.
Боєць кладе йому у руки згорнутий прапор.
І зверху ще медаль Ветерана війни.
Дитина, що миттєво стала дорослою, притискає прапор до грудей, а вже за секунду його притискають до себе мама, бабуся і усі оточуючі.
Ви можете мені не вірити, хоча у мене є свідки, але в цей момент по небу пролетів ключ з шести лелек.
Хай орнітологи розбираються, як-то в листопаді трапилося.
І чи лелеки то були, а може білі журавлі.
Знаєте, яке найкраще привітання для мене було на мій День народження?
"Сьогодні на твою честь ми когось знищимо".
Ви цього бійця, до речі, всі знаєте. Серйозно.
Але я не скажу, хто це.
Скажіть мені десять років тому, що мені таке казатимуть і я усміхатимусь - не повірив би.
Скільки я не дотикаюсь до всього цього жаху, інколи не можу повірити, що все це відбувається насправді.
Мене вражають люди, які досі живуть минулим життям, імітують його і вважають, що все може просто зупинитися та якось налагодитися.
Десь посередині. І всьо. Ніколи знову.
Знову. Завжди. Допоки існує росія.
Дмитрий Лагойко, позивний Гінеколог, вічна пам'ять.