На Нього чекали. Про Нього пророкували, про Нього сперечались, на Нього сподівались. І Він прийшов.
Непомічений тими, хто жив в побутовому галасі, в повсякденній метушні та горделивому снобізмі.
В холоді печери, в теплі родини, а головне — в тиші — Він наблизився до нас так близько, щоб ми могли наблизитися до Нього.
Посеред галасливого святкового сезону, поміж всієї нескінченної метушні світу — серед сварок та конфліктів, дискусій та суперечок, серед марних бажань та примарних сподівань, ми маємо можливість прийняти Його. Так, як Він зволів до нас прийти — в тиші та любові.
Цар царів. Син Божий. Месія. Спаситель світу. Немовля на руках у матері. Він прийшов в світ так, як приходить кожен з нас — малою невинною дитиною, повністю залежною від опіки наших батьків. Чому? Щоб підкреслити свою божественнісь? Чи щоб навчити нас людяності?
Щоб кожного дня, зустрічаючи наших ближніх, ми бачили в них образ Божий — те немовля, яке не має знати болю, журби та печалі, яке не заслуговує на страждання та ненависть, яке потребує любові, опіки, прийняття.
Але ми поміркуємо про це пізніше. А зараз, не порушуючи тиші цієї святої ночі, ми споглядатимемо нашого Спасителя на сіні, в яслах, як споглядали Його ті щасливі пастухи, яких янгол привів стати свідками найзворушливішої події в історії людства. І ми слухатимемо колискову, що лунатиме з вуст Його Матері.
“Спи, Ісусе, спи,
Очі зажмури.
Не питай що далі буде —
Хрест тобі готують люди.
Спи, Ісусе, спи маленький,
Спи, серденько, спи…”
