Вони вже тут.
Вони довго йшли.
Мільйони. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер.
Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого - того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа.
Вони хочуть додому.
Вони бачать ці вогники.
Вони вірять нам.
Бо ми - це їхнє непрожите життя.
Вони дуже довго йшли.
Мільйони, мільйони, мільйони нас.
Це - не сльози.
Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
Мене обпікає колосок пшениці у моїх руках. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Я відчуваю тепло цього доторку.
Не бійтесь. Вже нічого не бійтесь. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
Ми зупиняємо час на мить.
І в цю мить вас слухає Господь.