Спокій

І

Слово смерть, умовність якого
розуміють лише живі,
слово, що означує пограниччя мови,
слово, заховане в словнику, наче страх у тілі,
схоже на хвору дитину – наповнене
розпачем і надією,
слово, яке насправді
нічого не пояснює.

Поцейбіч усе є життям. Навіть те, що
видається надмірним, обтяжливим, таким,
що суперечить усьому живому, також є життям.
Життям є наша смертельна втома, наше вроджене
самознищення, полювання на власне серце.
Життям є наше зазирання у безум, загравання зі злом,
вбігання у ніч.

Але надходить та мить, коли ти замовкаєш, коли
по тобі залишається тільки мовчання,
як полотно, у яке загортали змащену зброю.
Тиша – форма, яку заливають пам’яттю.
І не прокричиш цю тишу, не загоїш розрив, не поєднаєш
мову живих із мовчанням померлих.

Смерть – це коли немає слова на означення
твоєї любові, це безсилля мови,
накочування безіменності, пауза як основа.

Ти ніколи цього не поясниш.
Ти, яка за голосом відчувала потоки повітря,
яка переносила в кишенях срібло нічного звучання –
нині не можеш нічого сказати про смерть.
Оскільки слово смерть належить живим.
А ось ти – вже не належиш.

Мова як осмислене дихання, дихання, сповнене
сенсу, сповнене праці.

Зміст як світло в повітрі: вийми його – залишиться морок.

Око як втілення жаху, як передумова довіри.

Нас поєднує світло.
Нині його немає.

ІІ

Що виокремлює смерть?
Неможливість про неї свідчити.

Коли стає нестерпною незадіяність легень,
самотність людини, яка не має на кого гніватись.

Самотніше за самотність.
Що може бути самотніше за самотність?
Лише відчуття утрати.

Діти, народжені поміж війнами,
мов стебла, покладені поміж сторінками
шкільних підручників –
нині ми почуваємося як вірші, які ніхто не читає.

Велике забуте мистецтво радості,
уміння тішитися тому, що все є можливим.

Поцейбіч усе є можливим.
Доки світ перетікає тебе,
як ріка перетікає долину,
доки світло може дозволити собі розкіш –
відкидати тінь, значити свої межі мороком –
доти все є можливим, приступним, твоїм.

Але надходять інші часи.
І настає
наша велика самотність.
Пустка, що нас поєднує.
Відсутність, наповнена нами.

І в цій сліпучій темряві
саме ти:

будь частиною світла,
тим граничним подихом,
яким темрява захлинеться,
озветься,
обірветься.

Будь частиною снігу,
якому випало впасти,

снігу, що нагадує про неминучість появи
і незворотність відходу.

І хай природа снігу така неподібна до теплого
дихання,
хай небо зими буде схоже на простирадло,
на якому цієї ночі не спали,

але саме ти зумієш

бути хапливим ковтком повітря,
ставати частиною мови,
крихким дієсловом,
що поєднує
теперішній час із минулим,
повернення із вигнанням.

ІІІ

Шкода, що саме тепер, коли з’явилось
багато відповідей на наші питання, тебе
не можна
почути.

Вже не дізнатись,
що ти думаєш
про паморозь і відлигу, про тиху роботу
трави, про архітектуру печалі.

І якщо мова живих тримається на любові,
на чому тоді тримається мова мертвих?
Можливо, на співчутті.

Небо як дієслово минулого часу –
все уже здійснено, довершено, все
відбивається в оці, все залишається
в голосі.

Скажеш щось про ці дерева?
Чорні дерева, такі сміливі,
безборонні, схожі на слово «вітчизна»,
написане від руки в шкільному зошиті.
Дерева як почерк, як фіксація простору –
скажеш щось про це?

Навіть потойбіч лінії світла мала би
відчитуватись скупченість хмар і
прокресленість русел. Все, що
зникає, все, що відходить і рушиться, все,
що випадає за межі життя, так чи інакше
має своє згасання, западає поміж дощів,
поміж світанків,
поміж дитячих долонь.

Незворотнім є шлях ріки, незворотнім і
невпинним, покликаний нагадувати нам
про щоденність відходу.

Непроникним є простір смерті, а проте
хтось торкається тебе серед вулиці
і нагадує про головне –
про грудневе повітря,
створене для того,
аби тамувати подих.

ІV

Я здатен прожити лише те, що можу назвати.
Мене можна зневажити лише тим, що я розумію.

Все інше лишається поза моєю мовою.
Себто, поза моїми можливостями.

Чому нам тепер бракує слів?
Змінились часи,
змінилось повітря, і я не бачу в ньому того,
до чого звик – вірності і таємниці;