Але був такий голод і в Україні. А скільки там людей загинуло… Я пам’ятаю, що по селах і по Києву часто проїжджали вантажівки, в яких підвозили – буквально кидали надто ослаблених від голоду людей, що валялись на тротуарах. Дехто казав, що везуть їх на лікування, але коли я дивився, як їх напівживими кидали за руки й ноги, то жахнувся. А це були ще живі люди. Від самого ранку, вже о третій годині, треба було ставати в чергу до пекарні, щоб купити хліб. Більше нічого їсти тоді не продавали. Давали лише одну буханку хліба по одному кілограму на людину на день. Черга вишикувалася вже серед ночі. І що то була за черга... Раз по разу хтось падав від утоми. Інші намагались не наступити на нього і пильнували, щоб не проґавити свою чергу. Так, це була не просто черга за хлібом. Тут купували і продавали життя.
Кожен із останніх сил намагався якось врятуватися від голоду... Потім з буханцем і чаєм (а чаю, звісно, не було – варили різні лісові трави) живились цілий день, а то й місяць.
Солі теж не було. До солончака ходили селянки. Біля боліт вони відмивали солоний мул, який зрештою так і був багнюкою. Їли котів, їли собак, щоб вижити. Було місце, де хоч і дорого, але дуже смачно робили пиріжки з м'ясом. Згодом з’ясувалося, що котлети були начинені... людським м’ясом. Виявили – розстріляли власників, але це ще не кінець. Не дивуйся!
Знову ж таки, в Казахстані, коли ми були в цьому самому відрядженні, скільки разів нас викликали як експертів (бо інших знавців – лікарів чи фельдшерів там, звісно, не було) для ідентифікації знайдених у смітті кісток? Ми всі працювали, але ми витримали – у скількох місцях ми підписувалися, що дані правдиві і що ми про це мовчимо. Ми знали – щоразу міліція підозрювала людські кістки. Якось у смітнику ми знайшли цілу долоню з зап'ястком... Це були відходи з шинку, де ми їли дуже смачні фрикадельки. М'ясо вийшло легким, ніжним і трохи солодкуватим...
Звідки ми дізнались, що вони були з людської плоті?... Пізніше і тих викрили. Їх розстріляли, але вони також розкрили інші речі. У цій корчмі було кілька кімнат, де іноді ночували подорожні. В останньому з них одне з ліжок могло перевернутися серед ночі, коли все було тихо. І так - постіль перевернулася і скинуло... м'ясо в підвал, де його тихенько і швидко білували...
Про Україну тоді страшно замовчували. Я з Житомирської області. Не оминув і нас голод. Одного разу моя тітка зібрала трохи свого новішого одягу — блузи, фартухи тощо — щоб відвезти в місто на обмін. Взяти хліб, борошно, щоб мати для нас. Виміняла те, що виміняла, та спізнилася. Ночувати їй не було де, а ми теж чекаємо голодні. І вона повернулася в село. Того вечора вона поверталася сама в темряві. Її спіймали, вбили, забрали те, що на ній було одягнене, а потім вона, як і багато інших у ті голодні роки, безслідно зникла. Я впевнений, що так і було, хоча донині про неї немає ні слова. Вона просто зникло. Так, це було! Це справді треба описати! Зараз газета "Радянська Україна" шукає людей, які пережили роки голоду, щоб розповісти про ті часи. І я маю розповісти! Зараз інакше – ми живемо в демократії, це не страшно."
🕯🕯🕯
*У болгарському оригіналі 1942. Ймовірно помилка, тому виправив на 1941. Хоч Бурчак-Абрамович в 1988 році був у поважному віці, навряд чи помилився, ясність думки зберігав до смерті в 1997 році.