Колись я «двері відчиню». Благослови.
І більш ніхто не назбирає деревію.
Міста самотні нагадають острови -
Кремезні джунглі цегляні у бездовір'ї.

Не буду пОрожньо жалітися до сліз,
Вгамую наміри приходити завчасно.
Мурашник нАпханий - Андріївський узвіз -
Тобі пустинним виглядатиме. Дивацтво.

І запах лілій не лишиться назавжди,
Забудеш цінники на кіндерах у Форі.
Нема докучливих прохань алаверди
І рюмсань про татуювання "щось там Mori".

Чи ти забудеш стоїцизму постулат?
Чи, може, викинеш колекцію пінгвінів?
Насправді байдуже, бо велетень Атлант
З плечей однаково не впустить небосхилу.

Ася Ейрена
18.11.2024

P.s. Смерть це завжди щось непередбачуване і неминуче.
В сьогоднішніх реаліях це твердження набуло особливого значення.
Мені доводилося втрачати близьких, я і сама декілька разів мало не померла.
Іноді думки про смерть продовжують відвідувати мою свідомість, але зараз я не «ховаю голову в пісок», а дивлюсь в очі своїм страхам.
Саме так я написала цей вірш.

А поки давайте жити це життя наповну.