Що нам розповів політтехнолог Ігор Гринів?
Раніше ми вже писали про зміни в електоральних настроях українців, а тепер – вирішили дослідити не лише цифри, а й глибинні процеси, що відбуваються в суспільстві. Про (не)можливість проросійського реваншу, нестачу державної стратегії руху, а також запит на нових лідерів – говоримо з політтехнологом та соціологом Ігорем Гринівим. Якщо коротко:
Про проблему відсутності великої стратегії: Бій можна виграти перевагою в тактиці, але війна виграється правильною стратегією. Відсутність великої стратегії – найбільша помилка України на всіх напрямках. Коли ми говоримо, що хочемо в ЄС, то складається враження, що для нас це не мета, а інструмент, як виграти війну. Але насправді ж наша справжня мета – на далеку перспективу бути учасником єдиної європейської системи безпеки. Тому ключова задача України – це все-таки зрозуміти співвідношення між стратегією і тактикою. І тут наступає дуже сильна й ризикована дискусія про те, чи мала стратегія війни і велика стратегія країни є взаємозв'язані, і що є пріоритетом.
Про допустимість компромісів: Для того, щоб вступити в ЄС і НАТО, не обов'язково треба "повісити над Кремлем жовто-сині прапори". Але якщо ми все підпорядковуємо стратегічній меті, то повинні бути готові на якісь або тимчасові, або системні компроміси. Ми повинні розуміти, що для досягнення стратегічної мети навіть деякі поразки можуть насправді бути перемогою, а деякі перемоги можуть приводити до наступних поразок. Щоб зрозуміти цю війну, треба зрозуміти, що це глобальний конфлікт, а не тільки українсько-російський.
Про стратегію Росії: Росія не воює тільки з Україною. Вона кинула виклик цілому світу, щоб змінити конфігурацію світобудови. І це не про те, щоб тільки відновити імперію. Це спроба повернутися до світу, умовно, G3 чи G4. G2 вже, очевидно, не буде. Росія хоче сидіти за столом, де визнають її як одного з найбільших лідерів. І для цього їм потрібна Україна як доказ їхньої сили. Вони витрачають величезні ресурси, бо хочуть довести світу, що вони світовий гравець. Але вони уже програли. Бо доказуючи таким способом світові своє лідерство, вони консолідують світ перед загрозою якраз такого лідерства.
Про неможливість російського реваншу: Я не вірю в можливість російського розвороту України. У нас пройшло щеплення від цієї хвороби. Нам треба готуватись до умовного ізраїльського сценарію, коли ми будемо жити, розвиватися, кохати, цілуватися під нашими пам'ятниками, шанувати тільки наших героїв і розуміти, що в будь-який момент інші люди можуть прийти і спробувати в тебе усе забрати.
Про лідера, який обʼєднав би суспільство: Якщо ключовою мрією суспільства 2019 року було "провітрити приміщення", запустити нового свіжого повітря, то зараз набагато вищі очікування суспільства. Є прагнення трохи такої фантомної справедливості. Але є два нових фактори: люди шукають, по-перше, професіоналів і, по-друге, людей з моральними цінностями. Сьогодні найближче до цих речей стоять ті люди, яких ми називаємо волонтерами. Ну і звичайно, люди вірять військовим.
Раніше ми вже писали про зміни в електоральних настроях українців, а тепер – вирішили дослідити не лише цифри, а й глибинні процеси, що відбуваються в суспільстві. Про (не)можливість проросійського реваншу, нестачу державної стратегії руху, а також запит на нових лідерів – говоримо з політтехнологом та соціологом Ігорем Гринівим. Якщо коротко:
Про проблему відсутності великої стратегії: Бій можна виграти перевагою в тактиці, але війна виграється правильною стратегією. Відсутність великої стратегії – найбільша помилка України на всіх напрямках. Коли ми говоримо, що хочемо в ЄС, то складається враження, що для нас це не мета, а інструмент, як виграти війну. Але насправді ж наша справжня мета – на далеку перспективу бути учасником єдиної європейської системи безпеки. Тому ключова задача України – це все-таки зрозуміти співвідношення між стратегією і тактикою. І тут наступає дуже сильна й ризикована дискусія про те, чи мала стратегія війни і велика стратегія країни є взаємозв'язані, і що є пріоритетом.
Про допустимість компромісів: Для того, щоб вступити в ЄС і НАТО, не обов'язково треба "повісити над Кремлем жовто-сині прапори". Але якщо ми все підпорядковуємо стратегічній меті, то повинні бути готові на якісь або тимчасові, або системні компроміси. Ми повинні розуміти, що для досягнення стратегічної мети навіть деякі поразки можуть насправді бути перемогою, а деякі перемоги можуть приводити до наступних поразок. Щоб зрозуміти цю війну, треба зрозуміти, що це глобальний конфлікт, а не тільки українсько-російський.
Про стратегію Росії: Росія не воює тільки з Україною. Вона кинула виклик цілому світу, щоб змінити конфігурацію світобудови. І це не про те, щоб тільки відновити імперію. Це спроба повернутися до світу, умовно, G3 чи G4. G2 вже, очевидно, не буде. Росія хоче сидіти за столом, де визнають її як одного з найбільших лідерів. І для цього їм потрібна Україна як доказ їхньої сили. Вони витрачають величезні ресурси, бо хочуть довести світу, що вони світовий гравець. Але вони уже програли. Бо доказуючи таким способом світові своє лідерство, вони консолідують світ перед загрозою якраз такого лідерства.
Про неможливість російського реваншу: Я не вірю в можливість російського розвороту України. У нас пройшло щеплення від цієї хвороби. Нам треба готуватись до умовного ізраїльського сценарію, коли ми будемо жити, розвиватися, кохати, цілуватися під нашими пам'ятниками, шанувати тільки наших героїв і розуміти, що в будь-який момент інші люди можуть прийти і спробувати в тебе усе забрати.
Про лідера, який обʼєднав би суспільство: Якщо ключовою мрією суспільства 2019 року було "провітрити приміщення", запустити нового свіжого повітря, то зараз набагато вищі очікування суспільства. Є прагнення трохи такої фантомної справедливості. Але є два нових фактори: люди шукають, по-перше, професіоналів і, по-друге, людей з моральними цінностями. Сьогодні найближче до цих речей стоять ті люди, яких ми називаємо волонтерами. Ну і звичайно, люди вірять військовим.