Коли народ Бог вивів із Єгипту,
Тоді пустелею його повів.
Не мало і чужих із ними вийшло,
Бо в рабстві буть ніхто там не хотів.

Підбурювали нарікать Ізраїль,
Нагадували там про м'ясо їм.
І про цибулю з часником казали.
Про ідолів своїх, що ті взяли...

І плакав разом з ними там Ізраїль.
На Бога нарікали ніч та день.
Своїми тими невдоволеннями
Гнівили Бога і наказував людей.

Зараз Господь провадить нас пустинею,
Навчить щоб ворога перемагать.
То - смуток, нарікання, невдоволення...
Щоби навчить нас Богу довірять.

Та ми, не раз, берем в дорогу нашу
Чужинців, у своє серце допустивши їх.
Вони в світі жили колись із нами
Зібралися і далі з нами йти.

Осудження і лінь, порожні сперечання,
Заздрість, обіди, плітки, нелюбов...
Багато їх взяли з собою зараз
Ідуть пустинею все знову й знов...

Нагадують як там було у світі -
Свобода і розваги були там.
Тепер, приходиться іти пустинею -
Бо те не можна, й те не можна вам...

І ті чужинці з минулого світу
Все вводять в нарікання знову їх.
Схололи багатьох серця в пустині -
З минулого чужинець переміг.

Як хочеш із Єгипту, друже, вийти,
Залиш чужинців із минулого вже ти,
Щоб не ходити завжди по пустині
І в Царство Боже так і не ввійти.

Л. Шпак