BookМагія

​#Серіал #Дорама
Дорама «Love Scenery» (Сценарій кохання) 2021р.

Останнім часом через нещодавню хворобу і постійну втому, я все частіше потребую відпочинку та певної емоційної розгрузки. Для цього мені захотілося подивитися щось легке та романтичне. Зовсім випадково я знайшла романтичну китайську дораму «Love Scenery». Дивилась її, в трохи кривуватому англійському перекладі. Але діалоги, тут такі прості, що вони практично не потребують перекладу. Я навіть не знаю, чи взагалі існує переклад цього серіалу українською.

Не можу сказати, що я велика прихильниця китайських дорам, мені більше подобаються корейські, проте саме ця припала до душі. Сюжет дорами дуже простий, він розгортається навколо молодої співачки на ім’я Лянь Чень. Завдяки своєму чудовому голосу та своїй наполегливості вона швидко здобула популярність і зараз має велику кількість фанатів. Красива та впевнена в собі, вона попри свою популярність, залишається ніжною дівчиною, яка в глибині душі прагне кохання. За примхою долі вона знайомиться з головним героєм Лу Дзином, молодшим на шість років, студентом університету, що захоплюється комп'ютерними іграми і відомий у Китаї як популярний стрімер на ім'я Герман. Саме завдяки своєму захопленню він знайомиться з Лянь Чень. Спочатку у віртуальному світі комп’ютерної гри, а потім в реальності, їх стосунки з ділових перейшли в романтичні.

Чудова акторська гра головних акторів створила гарних і харизматичних героїв, які показали неперевершену «хімію» між персонажами. Хочеться відзначити, як розписана любовна лінія в серіалі: стосунки між героями розвиваються неспішно, але це не здається затягнутим. Це одна з найкрасивіших любовних ліній, що я бачила. По-перше, тут немає токсичної поведінки головних героїв, тому за їхніми взаєминами приємно спостерігати, і після перегляду залишається тепле відчуття.

Щодо другорядних персонажів, то тут повний «шлак», другорядні персонажі практично повні «дурачки». Це вже не вперше, коли поряд з цілком адекватними героями знаходяться їх друзі з дурними жартами, і постійними тупими «прикольчиками». Я розумію, що таким чином сценаристи намагаються додати комедійності в серіал. Тому всі їх «жартики» та «дурники» хоч і злили мене, але в цілому, в сюжеті, виглядали досить гармонічно.

Серіал досить динамічний, без «провисань», за тридцять одну серію відбувається безліч подій, тож після кожної серії мені завжди хотілося дивитися далі. Не кожна азійська дорама може похвалитися такою динамікою та якісною зйомкою. Тому дивлячись дораму «Love Scenery», я отримала величезне естетичне задоволення. На останок, хочу додати, що цей серіал про музику, а тому тут досить сильний музичний супровід, дуже багато цікавих пісень, які зовсім не схожі на традиційні китайські.

Отже, дорама «Love Scenery» залишила приємне враження як легкий, красивий серіал із глибокою романтичною лінією, без драматичних конфліктів і токсичних відносин. Це ідеальний варіант для перегляду, коли хочеться розгрузитись та відпочити, насолоджуючись гарною історією про кохання, підтримку та взаєморозуміння.

Щиро Ваша #Клякса.

​#прочитане #читаємоБогдан
Джон Скалці «Війна старого»
Видавництво Богдан

Давно в мене не було книжки, яку б я прочитала за один день. Чесно кажучи, такого «ефекту» не очікувала, бо книжка зовсім мені не притаманна. Роман Джона Скалці «Війна старого» це один із зразків сучасної військової наукової фантастики, «military sci-fi» - жанр який я практично не читала. В книжці успішно поєднано інтенсивні бойові дії з глибоким філософським аналізом людської природи та етичних проблем, які виникають на війні. Одним словом, дуже актуальна тема, як для сьогодення в якому ми всі живемо. Автор розглядає як соціально-політичні наслідки ведення війн, так й піднімає питання про ціну вічної молодості та моральність використання біотехнологій для військових цілей, даючи можливість читачам відчути суперечності між безсмертям і людськими цінностями.

Головний герой, Джон Перрі, втілює образ типового літнього чоловіка з іронічним життєвим досвідом та мудрістю, яка часто приходить із віком. Його особистість розкривається поступово через обговорення тем, близьких літнім людям: втрати, ностальгії за минулим і бажання залишити після себе спадок. Незважаючи на те, що йому 75 років, він отримує другий шанс завдяки революційній технології омолодження, яка дозволяє його свідомості опинитися в новому, фізично досконалому тілі. Він записується до армії, яка захищає людство у міжзоряних конфліктах, де традиційні уявлення про війну і людяність опиняються під питанням.

На відміну від нього головна героїня Джейн, сконструйована з генетичного матеріалу дружини Джона Перрі, але без її пам’яті і свідомості, уособлює собою ідеального солдата, яка за свої три роки свідомого життя, нічого не знає крім війни, крові і втрат. На протиріччях свідомостей «старого» Джона та «молодої» Джейн, і будується головний конфлікт роману. Свідомість Джона сформована на старій Землі, де про «зоряні» війни мало що відомо, і свідомість Джейн сформована на війні, яка нічого не знає про мирне життя, дивним чином сплітаються і доповнюють друг друга.

Цікавий також момент обговорення проблеми «расизму», адже яка різниця хто ти «білий» чи «кольоровий», якщо в кінці кінців ти отримаєш нове тіло зеленого кольору. Ці «зелені» солдати, та сама ідея переміщення свідомості в штучно створене тіло дуже нагадує фільм «Аватар» Джеймса Кемерона. Мене трохи шокувала така кількість схожостей та запозичень. Адже роман Джон Скалці «Війна старого» вийшов на 15 років раніше за «Аватара». Хоча з іншого боку, «Війну старого» можна розглядати як більш сучасний варіант класичної наукової фантастики, такого як «Зоряний десант» Роберта Гайнлайна…

Стиль Скалці характеризується прямотою та дотепністю, він уникнув надмірної технічності, завдяки чому навіть складні теми сприймаються легко та зрозуміло. Автор більш сфокусований філософських ідеях — що значить бути людиною коли технологія може створити штучне тіло і свідомість, які етичні виклики, встають перед людьми на межі нових технологічних можливостей.

Загалом, «Війна старого» Скалці варта особливої уваги як роман, який демонструє, як сучасна наукова фантастика може не лише пропонувати видовищний сюжет, але й ґрунтовно досліджувати філософські та етичні дилеми.

Щиро Ваша #Клякса.

#Колонка_леді_Клякси
Вітаю «мій любий читачу…»

Сьогодні я хотіла поговорити про мої дитячі і підліткові «психологічні травми» від незакінчених книжкових серій. (Про психологічні травми - це жарт, не хвилюйтесь). Їх насправді дуже багато і якщо відомі серії мають хоч якусь примарну надію на те, що колись продовження з’явиться, то всі інші підліткові і дитячі серії не мають навіть надії. Більше того, видавці ніби навмисно забувають про них. Особисто в мене таких серій декілька. На фото👇, ті за якими я найбільше жалкую.

Вони чудові, з гарними ілюстраціями та хорошою поліграфією. Видавництва добре вклались, в їх випуск, в рекламу і просування. Так чому, кидають видавати на півдорозі, залишивши безмежні розчарування в своїх читачів? Інколи на фестивалях та інших книжкових заходах я питаю видавців, про ці «поховані» серії, але жодна з отриманих відповідей не задовольнила мене. Інколи представники видавництва довго мені доводять, що названа серія закінчена. І тільки коли я показую на телефоні – скільки насправді книжок в названій серії, вони обіцяють розібратись і прислати відповідь. Та це лише відмовка…

Мої незакінчені серії (це не всі, але саме ті, за якими я найбільше шкодую):

Серія про жіночу гімназію Требізон, автор Енн Дігбі. Цікава та захоплива історія про світ англійських елітарних «закритих» шкіл. Розрахована для дітей старших 10 років. Виходила у видавництві Ранок, вийшли лише 3 книжки із 14. При чому, третя книжка є початком основної сюжетної «арки». Шкода, але видавництво відмовилось коментувати, чи буде колись надруковане продовження і причини чому серія була «закинута».

Ще одна класична дитяча серія про «Невгамовну Кейті», від американської письменниці С'юзен Кулідж, що друкувалась в 1860-1880 роках. Це серія книжок про мрійницю Кейті – сміливу, добру і чесну дівчинку. Вона непосидюча і вигадлива, чим подекуди завдає чималого клопоту своїм рідним та вихователям. Історії про Кейті, вважається визнаною американською класикою дитячої літератури, на одному рівні з Томом Соєром та Енн Ширлі Катберт. Виходила у видавництві ВСЛ, вийшло 2 книги з 5.

Серія «Клуб Червоних Кедів», авторка іспанська письменниця Ана Пунсет. Історія розрахована вікову категорію 12+. Історія про сучасних дівчат підлітків, їх життя, навчання, дружбу, перші стосунки. Історія цікава тим, що читачі ростуть разом з героями, якщо в першій книжці це підлітки семикласниці, то в останніх (а зараз їх вже 18), це цілком дорослі дівчата з своїми вже дорослими проблемами, наприклад в декого з них вже з’явились свої діти. Видавались видавництвом ВСЛ, всього вийшло 6 томів із 18. При чому, шостий том є початком третьої сюжетної арки, і хоч має проміжний фінал, обривається на досить цікавому місці.

Серія дитячих іронічних детективів про Флавію де Люс від канадського дитячого письменника Алана Бредлі. Серія вже вийшла накладом більш ніж 5 мільйони примірників у 40 країнах світу і включена до списків бестселерів The New York Times, Amazon, Barnes & Noble і Globe and Mail. Має декілька екранізацій. Хоч це і дитячий детектив сюжет його надзвичайно закручений, героїня харизматична, який в ній тонкий гумор… Шкода, що видавництво КСД видало лише 2 книжки з 10.

Серія «Фелікс, Нет i Ніка»– серія пригодницьких фентезі, польського автора Рафала Косіка. Що розповідають про пригоди трьох підлітків - Фелікса, Нета та Ніки, які навчаються у приватній гімназії Варшави. 13-річні друзі протистоять шкільним хуліганам, бандитам та навіть духам, розв'язують загадки та детективні історії. З переваг серії можна назвати те, що кожна книжка це окрема історія з своїм цілком сформованим фіналом. Але так хочеться дізнатись, які далі були пригоди у непосидющої трійці? Книги виходили у видавництві «АССА», вийшло 6 книг із 13.

З героями цих книжок я росла. І мені дуже прикро, що так і не дізналась чим закінчаться їхні історії. А які «незакінчені» книжкові серії турбують тебе, мій любий читаче?

Щиро Ваша #Клякса

​#прочитане #читаємоБогдан
Віргінія Кульвінскайте - «Коли я була малолєткою»
Видавництво Богдан

Я дуже люблю автобіографічні книжки які мають в своїй основі реальні події або реальних людей. Книжку литовської письменниці Віргінії Кульвінскайте мені порадила старша подруга, вона сказала, що події описані в книжці дуже схожі на наші 90-ті роки минулого сторіччя, і якщо я хочу дізнатись на що було схоже дитинство моїх батьків мені варто прочитати цей роман. Та коли я почала її читати, то зрозуміла, описані події актуальні і для сучасності, але все по порядку…

«Коли я була малолєткою» — це книга про підліткові роки самої авторки, яка виросла в Литві в 90-х років. Вона описує, як це — дорослішати, коли навколо хаос: країна змінюється, економіка падає, і взагалі ніхто не знає, що робити далі. Це певний соціальний зріз життя пострадянської молоді в умовах політичної та економічної невизначеності. Дуже відверта і чесна історія про проблеми, які відчували багато людей того часу.

Авторка пише живою розмовною мовою, наповненою сленгом, фразами, які ніби взяті з життя, що допомагає читачеві відчути справжню атмосферу часу. Такий вибір стилю робить текст неформальним, інтимним, і читається так, ніби це твоя подруга розповідає про своє життя. Через це історія здається дуже реальною і близькою.

Книга пронизана емоціями, які передають увесь спектр відчаю, страхів і пошуків себе, притаманних підліткам. Дорослішання головної героїні супроводжується не лише конфліктами з батьками та однолітками, а й глибшими питаннями: як вижити у світі, де старі правила більше не працюють, і як не втратити себе у пошуках ідентичності. Взаємини з дорослими описані через призму болю, нерозуміння та відчуженості, що тільки підкреслює загальні теми кризи пострадянської сім'ї.

В центрі уваги проблеми в стосунках з батьками, пошук себе, як бути з власною зовнішністю і тілом, перше кохання, а ще — як не зламатися, коли в тебе майже нічого немає. Віргінія показує, як важко бути підлітком в такі непрості часи, коли навіть старші не завжди розуміють, а життя змушує швидко дорослішати. На перший погляд основною здається тема економічних труднощів, яка проходить червоною ниткою через усю розповідь. Батьки героїні не завжди можуть допомогти, грошей часто бракує, і героїня змушена швидко навчатися виживати в умовах постійної нестабільності. Така жорстока реальність пострадянського світу не залишає місця для дитячої наївності. В умовах дефіциту, безгрошів’я та нестабільності підлітки змушені дорослішати швидше, ніж вони до цього готові.

Одним з найщемливіших моментів книги є те, як героїня говорить про свою сексуальність і переживання, пов’язані з нею. Авторка не боїться відверто писати про свої відчуття, страхи і перші дослідження власного тіла. Ця відвертість шокує, але саме в ній криється сила тексту — вона показує читачам внутрішній світ підлітка без прикрас.

Ця книга не прикрашає життя і не робить його простішим. Вона чесна до болю, і це головний її плюс. Якщо ти коли-небудь відчував себе загубленим, не зрозумілим або невпевненим у собі, то в цій книзі знайдеш багато моментів, які зможеш зрозуміти і пережити разом з героїнею.

«Коли я була малолєткою» підійде тим, хто хоче прочитати щось справжнє і не боїться гострих тем про дорослішання, складні стосунки з близькими та пошук свого місця в житті.

Щиро Ваша #Клякса.

​#прочитане
Шерон М. Дрейпер «За межею»
Видавництво «Рідна Мова»

Я давно хотіла розповісти про цю книжку. Вона вийшла доволі давно, ще в 2018 році, маленьким накладом, і була аж занадто недооцінена читачами і критиками. Тематика та сюжет настільки щемливі, що для більшості вона стала занадто токсичною, щоб її читати чи обговорювати. Хоча нічого заплутаного чи страшного там немає. Дивно, ми можемо говорити про горор з елементами розчленування, можемо смакувати подробиці зґвалтування, насолоджуватись елементами містичного жаху. Але як тільки тема стосується людей з інвалідністю чи іншими фізичними вадами, більшість просто ігнорує. Складно це все… Та для мене це історія з перших сторінок слугувала джерелом непереборного натхнення…

Отже, повернемось до книжки, роман Шерон М. Дрейпер «За межею» розповідає про внутрішній світ людини, яка живе у тілі, що не дозволяє їй повноцінно взаємодіяти з навколишнім середовищем. Головна героїня, Мелоді Брукс, — це 11-річна дівчинка з надзвичайно розвиненим інтелектом, але з обмеженими фізичними можливостями через дитячий церебральний параліч (ДЦП). Вона не може говорити, ходити чи самостійно виконувати прості дії, проте її мозок працює бездоганно, і саме це є основним джерелом драматизму й викликів, які постають перед нею.

Розповідь ведеться від першої особи, що дозволяє читачам глибше зануритися у думки та емоції Мелоді. Вона розповідає про свою боротьбу за можливість бути почутою та визнаною. Більшу частину свого життя вона спостерігає за світом з мовчазної ізоляції, але за допомогою технологічного пристрою отримує можливість висловлювати свої думки і мрії, що стає для неї новим початком. Мелоді — це приклад неймовірної сили духу і рішучості, яка надихає і розкриває важливі соціальні проблеми інклюзії.

Зіткнення з байдужістю однолітків, вчителів і навіть рідних, які часто недооцінюють її здібності, створює емоційний фон, що балансує між розчаруванням і надією. Одним із найсильніших моментів книги є усвідомлення того, що іноді найбільші бар’єри створюють не фізичні обмеження, а людське невігластво і стереотипи. Опоненти Мелоді прямим текстом доводять – ти не можеш бути в чомусь кращою за нормальних людей, бо ти інша. Вони приймають існування людей з обмеженими можливостями, але тільки в окремо відведених місцях.

«За межею» — це не лише історія про боротьбу однієї дівчинки за право бути почутою, але й потужний урок для кожного з нас: не робити поспішних висновків про інших людей, незалежно від їхніх фізичних чи розумових можливостей. Книга змушує задуматися про те, як ми сприймаємо людей, які відрізняються від нас, і наскільки важливою є емпатія.

Цей твір не залишить байдужим нікого. «За межею» — це зворушлива, надихаюча і одночасно глибока історія про справжню силу духу, надію і невичерпну жагу до життя.

На останок додам, з моменту виходу цієї книжки наш світ змінився, на вулицях можна помітити молодих ветеранів чи цивільних осіб, що постраждали через ка🐐ську збройну агресію. Люди з фізичними обмеженнями перестали лякати, стали ближчими та зрозумілими. Але чи змінилось ставлення до них, чи може хвора на ДЦП дитина піти в ресторан не хвилюючись, що її стан зіпсує апетит поважному клієнту, і її попросять піти? А можливо в нас з’явились зручні пандуси на залізничних вокзалах? Я думаю, що цілком настав час, щоб «За межею» Шерон М. Дрейпер отримала нове життя. І можливо настав час, щоб така література стала обов'язковою для прочитання в школі…

Щиро Ваша #Клякса.

#прочитане
А.В.Ґейґер "Не бреши мені"
Видавництво Ранок

Як обіцяла, розповідаю про продовження історії Тесс - дівчини, що страждає на психологічний розлад, та естрадної «зірки» Еріка Торна. Про першу книжку "Підпишись на мене знову" я розповідала ось тут. Як вже казала, кінцівка мене вразила, адже перший роман закінчився публікацією протоколу допита, де Тесс звинуватили у вбивстві Еріка Торна.

Друга книжка дилогії "Не бреши мені" видалась мені більш нервовою та похмурішою, динаміка і напруження зростали з кожною сторінкою, занурюючи читача ще глибше в інтриги та небезпеки, що ховаються за лаштунками шоу-бізнесу… Світу, де Ерік і Тесс стають лише інструментами, для досягнення чиїхось цілей. У цьому захопливому трилері А.В. Ґейґер продовжує досліджувати, як можна потрапити під пресинг, ставши жертвою системи, що не визнає емоцій та потреб інших людей.

Коротко про сюжет: після подій першої книги, з Тесси зняті всі обвинувачення, хоч і потайки від фанатів, вона офіційна дівчина Еріка Торна. Разом вони намагається відновити своє життя, але нові загрози швидко руйнують крихку стабільність. Вони опиняються в центрі розслідування, пов’язаного з таємничою смертю психотерапевта Тесси, і змушені шукати відповіді, аби не втратити себе назавжди. Страх за свої життя, страх перед фанатами, страх перед розголошенням приватного життя тільки зростає. Їхні стосунки знову випробовуються на міцність, і кожен крок вперед здається ще небезпечнішим. Найкритичнішим моментом книжки є відносини Еріка і його менеджера Морі який робить усе можливе, щоб продовжувати контролювати життя свого підопічного. Він класичний приклад того, як система або певні люди можуть не помічати особистих кордонів і використовувати інших у власних цілях, не зважаючи на наслідки.

Як і в першій частині, сюжет сповнений неочікуваних поворотів, що змушують читача сумніватися в кожному персонажі й кожному їхньому кроці. Теми довіри, брехні та зради тут грають ключову роль, підкреслюючи, наскільки небезпечним може бути бажання приховати правду. Атмосфера постійної загрози створює відчуття, що небезпека чекає на кожному кроці, і кожен може бути підозрюваним.

"Не бреши мені" — це не просто трилер, це історія про зраду, маніпуляції й боротьбу за свою незалежність в середовищі, де «сильні світу» часто сприймають інших людей як іграшки в своїх руках. Книжка змушує замислитися про те, як легко можна стати жертвою системи, і як важливо знайти в собі сили, щоб протистояти цьому. Вона тримає в напрузі до самого кінця, ставлячи під сумнів усе, що ви знали про персонажів і їхні наміри.

Щиро Ваша #Клякса.

#скандал #книжковий_срач #Колонка_леді_Клякси
Вітаю «мій любий читачу…»

Минулого тижня навколокнижкову «бульбашку» сколихнув скандал, щодо уніфікації системи українсько-японської транскрипції. Подробиці цього скандалу можна прочитати на каналі «Непозбувний книгочитун» ось тут(посилання1), тут(посилання2), та тут(посилання3).

Багато хто з книжкових блогерів вже стиг про це написати, більшість виступали проти запровадження «системи поліванова», але де в кого на Фейсбук, бачила і прихильників цієї системи. Я про цей скандал не писала, не в моїх правилах писати про те в чому не розібралась, але промовчати не могла. Я звернулась до свого друга, майбутнього перекладача з японської, а зараз студента 4 курсу ННІФ КНУТШ, Олексія, за роз’ясненнями. Ми спробували розібратись яка ж система насправді краща і яка правильна.

Мабуть, всі бачили такі слова як «ніндзя», «моті», «Хіросіма» або «сьогун», але не всі в курсі, які «підводні камені» за ними приховані.
Справа в тому, що вимова цих слів — які, можна здогадатися, запозичені з японської мови — відображена далеко не точно. Існує так звана «система фонетичної транскрипції Поліванова», яка була розроблена для російської мови, і підпорядковувалася виключно їхнім правилам фонетики й орфографії.

Ну наприклад, якщо ви раптом (на жаль) колись читали російською мовою, то могли помітити, що їхній склад «ши» завжди читатиметься як «шы» — ну, таке вони собі вигадали правило. Це вплинуло на те, як вони передають з японської склад し/シ, який записується англомовною транскрипцією як shi, тобто поєднує помʼякшений [ш] та [і] — довелося записувати його найближчим звуком, який здатен передавати мʼякість, тобто [с]. Звідси й такі слова як Хіросіма та сьогун.

Однак українська мова має інші правила й закони, у нас шиплячі звуки можуть бути помʼякшеними — взяти хоча б слово «шість». То який сенс нам писати з чужими умовностями, які зроблені для вирішення чужих проблем і недоліків мови?
Звичайно, справа не в самих лише звуках [ш] та [с] — це ціла система, що включає багато інших умовностей та звуків, але питання від того не змінюється.

І вирішення цього питання є. Українські мовознавці розробили навіть не одну систему передачі японських слів нашою мовою — найновіша й, на мою думку, найдосконаліша — система Коваленка. Вона розроблена з дотриманням саме українських фонетичних норм, і з професійної точки зору видається щиро дивним, чому хтось може захищати думку, що це неправильно.
Тому пишімо «нінджя», «мочі», «Хірошіма» та «шьоґун» та не соромимось того, що правильно.

Щиро Ваша #Клякса.