Йоль.
Період "між часом".
Спогади.
Я завжди сприймала цей період року, як час, коли треба впасти на дно і не рипатися.
Дожив до Йоля??? Молодець!
Але це ще не означає, що ти переживеш Зиму. Замри. Не рухайся. Бережи ресурси.
Святкувати??? Що святкувати??
Ми ледь-ледь перевалили за половину Зими. Так, перевалили, але все найскладніше, найважче - ще попереду.
Похвалити себе, що дожила до Йоля - і завмерти. Дати собі трохи перепочинку.
До Весни ще дуже далеко. Треба берегти сили.
Зимові канікули добре відповідали моїй потребі трохи перепочити в середині зими.
Сидіти вдома, читати казки Андерсена, приймати всі обмеження, які накладає Зима (обмеження на пересування, на проведення вільного часу, тощо) з тією ж покірністю (ніколи раніше мені не спадало на думку це порівняння!), з якою нижня приймає усі примхи свого верхнього.
Ну сказали ж тобі: сиди і не рипайся!
А я що? Я нічого! Сиджу, укривши ноги пледом. Читаю книжки. Не рипаюсь.
*Подумки: і хотіла би може рипнутися, але сил в кінці року все одно немає. Кінець чверті/семестру/року.*
Весь перший семестр першого курсу свого першого вишу я просиділа на знеболювальних.
Влітку перед вступом до вишу мені зробили хірургічну операцію, яка пройшла вцілому вдало, але інколи нагадувала про себе болями. Не сильними, абсолютно не сильними. Але ці болі відволікали мене від мого "головного завдання життя": учитися, учитися, і ще раз учитися. Тому коли я сказала матері про це, вона була не проти, щоб лікар прописав мені знеболювальне, аби лише я не відволікалася від навчання.
Ні, жодного специфічного кайфу від цих препаратів я не ловила. Вони просто дуже швидко стали частиною мого метаболізму так, що БЕЗ них мені було зле. Повторюся, мені не було добре З ними. З ними мені було просто нормально. А от без них... Без них було хреново.
Тому я приходила до хірурга ще, і ще, і ще.
І постійно підвищувала дозу.
Аж поки мене не вирубило прямо на парі .
Цього я дозволити не могла.
Я могла дозволити собі ВСЕ, абсолютно все, аби це не заважало мені бути високопродуктивною соціопаткою.
І коли знеболювальні почали заважати, я зрозуміла, що від них треба відмовлятися.
Коли я блискуче здала свою першу сесію і мої батьки нарешті ненадовго відєбалися від мене, я подумала, що це вдалий момент. Короткий перепочинок. Да і лікар уже переставав мені вірити в мої історії про хронічний біль.
Так ось.
Зима.
Зима того року видалася дууууже холодною.
Але я нарешті була щасливою.
Від мене відєбалися усі.
Я виходила з дому раз на два-три дні "в магазин за хлібом". Крім хлібу я приносила додому пару літрів дешевого пакетованого вина, і сиділа собі тихесенько в своїй кімнаті, потягувала вино прямо з чашки, читаючи своїх улюблених Камю та Андерсена. Літр вина денне.
Не пяна, але і не твереза.
Завжди в одному і тому ж ахуєнному стані і настрої.
Батькам як завжди було не до мене, вони нічого не помічали.
Не шляюся ніде, сиджу вдома, читаю книжки. Збс!
Шкода, що цей період "між часом" так швидко промайнув...
А чому мені це власне згадалося?
Ах, да.
Я зараз у відпустці. Дожила таки до неї. Не поїхала кукухою, і то молодець. Закрила великий проект на роботі. Новий напрямок, я одна. Чужа країна, чужі порядки. На старий напрямок чотири інженери мого рівня, на новий взяли мене одну.
Але нічого, я впоралася, я все встигла (хоча до усрачки боялася, що проєбуся і не встигну). Я молодець. Я закрила всі питання і пішла у заслужену відпустку.
Поїхала додому.
І от я дома.
На днях мені зробили невеличку хірургічну операцію. Дрібниця зовсім, але болить. А я не люблю, коли болить.
І ось, я сиджу, запиваю кетамін вином. Читаю посібник "як виростити з дитини нарциса", ну тобто біографію Моцарта.
Я люблю Моцарта.
І Йоль я люблю.
І взагалі все скандинавсько-німецьке люблю.
Слабкість у мене така.
Хтось пє горілку і пиздить дружину. Хтось голосує за *підставити необхідне*. Хтось читає жіночі романи і вірить у неземну любов.
У кожного свої слабкості...
Я от наприклад кожного року наприкінці іду в запій.
Кожен живе це життя, як уміє.
Дай нам Фрея усім пережити цю Зиму.
Період "між часом".
Спогади.
Я завжди сприймала цей період року, як час, коли треба впасти на дно і не рипатися.
Дожив до Йоля??? Молодець!
Але це ще не означає, що ти переживеш Зиму. Замри. Не рухайся. Бережи ресурси.
Святкувати??? Що святкувати??
Ми ледь-ледь перевалили за половину Зими. Так, перевалили, але все найскладніше, найважче - ще попереду.
Похвалити себе, що дожила до Йоля - і завмерти. Дати собі трохи перепочинку.
До Весни ще дуже далеко. Треба берегти сили.
Зимові канікули добре відповідали моїй потребі трохи перепочити в середині зими.
Сидіти вдома, читати казки Андерсена, приймати всі обмеження, які накладає Зима (обмеження на пересування, на проведення вільного часу, тощо) з тією ж покірністю (ніколи раніше мені не спадало на думку це порівняння!), з якою нижня приймає усі примхи свого верхнього.
Ну сказали ж тобі: сиди і не рипайся!
А я що? Я нічого! Сиджу, укривши ноги пледом. Читаю книжки. Не рипаюсь.
*Подумки: і хотіла би може рипнутися, але сил в кінці року все одно немає. Кінець чверті/семестру/року.*
Весь перший семестр першого курсу свого першого вишу я просиділа на знеболювальних.
Влітку перед вступом до вишу мені зробили хірургічну операцію, яка пройшла вцілому вдало, але інколи нагадувала про себе болями. Не сильними, абсолютно не сильними. Але ці болі відволікали мене від мого "головного завдання життя": учитися, учитися, і ще раз учитися. Тому коли я сказала матері про це, вона була не проти, щоб лікар прописав мені знеболювальне, аби лише я не відволікалася від навчання.
Ні, жодного специфічного кайфу від цих препаратів я не ловила. Вони просто дуже швидко стали частиною мого метаболізму так, що БЕЗ них мені було зле. Повторюся, мені не було добре З ними. З ними мені було просто нормально. А от без них... Без них було хреново.
Тому я приходила до хірурга ще, і ще, і ще.
І постійно підвищувала дозу.
Аж поки мене не вирубило прямо на парі .
Цього я дозволити не могла.
Я могла дозволити собі ВСЕ, абсолютно все, аби це не заважало мені бути високопродуктивною соціопаткою.
І коли знеболювальні почали заважати, я зрозуміла, що від них треба відмовлятися.
Коли я блискуче здала свою першу сесію і мої батьки нарешті ненадовго відєбалися від мене, я подумала, що це вдалий момент. Короткий перепочинок. Да і лікар уже переставав мені вірити в мої історії про хронічний біль.
Так ось.
Зима.
Зима того року видалася дууууже холодною.
Але я нарешті була щасливою.
Від мене відєбалися усі.
Я виходила з дому раз на два-три дні "в магазин за хлібом". Крім хлібу я приносила додому пару літрів дешевого пакетованого вина, і сиділа собі тихесенько в своїй кімнаті, потягувала вино прямо з чашки, читаючи своїх улюблених Камю та Андерсена. Літр вина денне.
Не пяна, але і не твереза.
Завжди в одному і тому ж ахуєнному стані і настрої.
Батькам як завжди було не до мене, вони нічого не помічали.
Не шляюся ніде, сиджу вдома, читаю книжки. Збс!
Шкода, що цей період "між часом" так швидко промайнув...
А чому мені це власне згадалося?
Ах, да.
Я зараз у відпустці. Дожила таки до неї. Не поїхала кукухою, і то молодець. Закрила великий проект на роботі. Новий напрямок, я одна. Чужа країна, чужі порядки. На старий напрямок чотири інженери мого рівня, на новий взяли мене одну.
Але нічого, я впоралася, я все встигла (хоча до усрачки боялася, що проєбуся і не встигну). Я молодець. Я закрила всі питання і пішла у заслужену відпустку.
Поїхала додому.
І от я дома.
На днях мені зробили невеличку хірургічну операцію. Дрібниця зовсім, але болить. А я не люблю, коли болить.
І ось, я сиджу, запиваю кетамін вином. Читаю посібник "як виростити з дитини нарциса", ну тобто біографію Моцарта.
Я люблю Моцарта.
І Йоль я люблю.
І взагалі все скандинавсько-німецьке люблю.
Слабкість у мене така.
Хтось пє горілку і пиздить дружину. Хтось голосує за *підставити необхідне*. Хтось читає жіночі романи і вірить у неземну любов.
У кожного свої слабкості...
Я от наприклад кожного року наприкінці іду в запій.
Кожен живе це життя, як уміє.
Дай нам Фрея усім пережити цю Зиму.