Про анонімність в мережі і в житті та право на таємницю
Я майстер спорту по «мимовільній де-анонімізації». От серйоно!
Все, що я хочу приховати - рано чи пізно випливає назовні)))
Не знаю, як би пояснив це Фройд - можливо у мене є підсвідома тяга до ексгібіціонізму, і я спеціально роблю все так, аби «розкрится»?????? Звучить правдоподібно, тому що це пояснює, чому я то чатом «випадково» помилюся, присилаючи нюдси не тому, кому планувалося, то особистий щоденник «забуду» на видному місці (було неодноразово у підлітковомі віці), то на робочому компі залишу відкритими всі «провокативні» вкладки, то ще щось. Можливо це один із проявів мого потягу до саморуйнації, бо об’єктивно моя «забудькуватість» завжди виходила мені боком, приводячи до неприємних наслідків різного ступеня тяжкості.
При цьому формально я - параноїчка, яка дуже опікується своєю анонімністю та усіма своїми таємницями. Я єдина, кого я знаю, у кого вдома є шухлядки в столі/комоді, які закриваються на ключ (попри те, що я жила одна, але це «від» гостей та «від» тих, хто має ключі від моєї квартири на екстренні випадки). У мене крім того є замки в міжкімнатних дверях (і я вважаю це абсолютною необхідністю), ну і так далі. У мене купа сімкарт для реєстарції, кожна зі своїм призначенням: окремо для банків, окремо для реєстрації на різних офіційних сервісах на кшталт постачальника комунальних послуг чи кабінета лікаря, окремо для роботи, для особистого спілкування, для реєстрації на сайтах знайомств ну і так далі. Кількість моїх мейлів для різних цілей я взагалі уже не пам’ятаю. Але шпигуни проколюються на дрібницях, тому я періодично плутаю номери, самі телефони (як прилади), помиляюся чатами, називаю партнерів іменами інших/колишніх, ну і так далі. Мій стомлений хронічно зайобаний мозок періодично «збоїть» плавлячись від перевантажень, і я «палюся» по-повній. Із таких останніх неприємних моментів: тут, де я зараз живу, не те, що не прийнято обговорювати зарплати свою та колег, а це навіть якоюсь мірою таємниця. Але я примудрилася роздрукувати на робочому принтері (бо вдома я принтера не маю) свої зарплатні листки (бо мені там треба було розібратися з нарахуваннями), але я забула їх забрати додому, а залишила принтері. Мої колеги/сусіди по кабінету що прийшли наступного дня раніше за мене звісно їх побачили та прочитали. Не смертельно, але неприємно, я досі злюся на себе.
А ще моєму житті часто траплялися якісь феєричні збіги обставин, які можна «копіювати» в сценарії
голлівудських мелодрами майже без змін. Із того, що траплялося ще вдома і давно: 1) я випадково познайомилася з колишнім моєї знайомої і почала з ним мутити; 2) дві пари моїх подруг, яких я ніколи не знайомила між собою, які лише чули про існування одне одних - познайомилися між собою випадково, але в той же день з’ясували, що у них спільного; 3) на мене виходили якісь люди, яким щось було від мене потрібно, знаходячи мої контакти навіть не через треті, а через п’яті руки. І це попри те, що я народилася і жила у місті з кількамільйонним населенням.
Я майстер спорту по «мимовільній де-анонімізації». От серйоно!
Все, що я хочу приховати - рано чи пізно випливає назовні)))
Не знаю, як би пояснив це Фройд - можливо у мене є підсвідома тяга до ексгібіціонізму, і я спеціально роблю все так, аби «розкрится»?????? Звучить правдоподібно, тому що це пояснює, чому я то чатом «випадково» помилюся, присилаючи нюдси не тому, кому планувалося, то особистий щоденник «забуду» на видному місці (було неодноразово у підлітковомі віці), то на робочому компі залишу відкритими всі «провокативні» вкладки, то ще щось. Можливо це один із проявів мого потягу до саморуйнації, бо об’єктивно моя «забудькуватість» завжди виходила мені боком, приводячи до неприємних наслідків різного ступеня тяжкості.
При цьому формально я - параноїчка, яка дуже опікується своєю анонімністю та усіма своїми таємницями. Я єдина, кого я знаю, у кого вдома є шухлядки в столі/комоді, які закриваються на ключ (попри те, що я жила одна, але це «від» гостей та «від» тих, хто має ключі від моєї квартири на екстренні випадки). У мене крім того є замки в міжкімнатних дверях (і я вважаю це абсолютною необхідністю), ну і так далі. У мене купа сімкарт для реєстарції, кожна зі своїм призначенням: окремо для банків, окремо для реєстрації на різних офіційних сервісах на кшталт постачальника комунальних послуг чи кабінета лікаря, окремо для роботи, для особистого спілкування, для реєстрації на сайтах знайомств ну і так далі. Кількість моїх мейлів для різних цілей я взагалі уже не пам’ятаю. Але шпигуни проколюються на дрібницях, тому я періодично плутаю номери, самі телефони (як прилади), помиляюся чатами, називаю партнерів іменами інших/колишніх, ну і так далі. Мій стомлений хронічно зайобаний мозок періодично «збоїть» плавлячись від перевантажень, і я «палюся» по-повній. Із таких останніх неприємних моментів: тут, де я зараз живу, не те, що не прийнято обговорювати зарплати свою та колег, а це навіть якоюсь мірою таємниця. Але я примудрилася роздрукувати на робочому принтері (бо вдома я принтера не маю) свої зарплатні листки (бо мені там треба було розібратися з нарахуваннями), але я забула їх забрати додому, а залишила принтері. Мої колеги/сусіди по кабінету що прийшли наступного дня раніше за мене звісно їх побачили та прочитали. Не смертельно, але неприємно, я досі злюся на себе.
А ще моєму житті часто траплялися якісь феєричні збіги обставин, які можна «копіювати» в сценарії
голлівудських мелодрами майже без змін. Із того, що траплялося ще вдома і давно: 1) я випадково познайомилася з колишнім моєї знайомої і почала з ним мутити; 2) дві пари моїх подруг, яких я ніколи не знайомила між собою, які лише чули про існування одне одних - познайомилися між собою випадково, але в той же день з’ясували, що у них спільного; 3) на мене виходили якісь люди, яким щось було від мене потрібно, знаходячи мої контакти навіть не через треті, а через п’яті руки. І це попри те, що я народилася і жила у місті з кількамільйонним населенням.