«Гладіатор 2» [Gladiator II] — сіквел, який ніхто не просив, але всі подивляться
#безспойлерів
«Гладіатор» 2000 року — став невмирущою класикою, досі займає топові позиції глядацьких рейтингів і взяв 5 Оскарів [фільм, головна чоловіча роль, костюми, візуальні ефекти, звук].
Ніжно люблю оригінальну стрічку. Вона повʼязує мене з певними дитячими спогадами, одним з перших мистецьких шокінезів душі і саме тому, не було в залі більш скептично-налаштованого глядача, ніж я.
До того ж, сер-дід Рідлі Скотт давно не балував мене справжніми емоціями кіношного кайфу, а останні два фільми [Ґуччі і Наполеон], взагалі, ласував одними розчаруваннями.
І неочікувано для мене, сталось так, що 86-річний сер-дід піймав мене!
Піймав на всі маніпулятивні пастки ностальгії, якби я не пручалась. В мені заграли всі спогади, забігали кіношні сироти по спині та залишились до останнього кадру, до останнього звуку.
Коротко про сюжет: «circle of life» на прикладі сина Максімуса.
Трохи більше про сюжет: сер-дід взяв класичний мономіф Кемпбелла і розкрутив його до сіквела.
Що я хочу цим сказати?
Не очікуйте лабірінтів розуму та неочікуваних плот-твістів. Самі себе будете обмежувати)
Перший «Гладіатор» такий саме мономіф, просто він був створений в час, коли це ще нікому не остогидло [дякувати марвелам].
Проте в мене є теорія: можливо, саме зараз, нам потрібна проста історія зі знайомими персонажами. Староформатна, масштабна, епічна.
Таке собі «псевдоісторичне кіно», яке було популярне в 90-00х: Гладіатор, Троя, Хоробре серце, Царство небесне (тікі реж версія), тощо.
Бо це, як окрошка мами, бабусина котлетка з пюрешкою… ти знаєш, чого очікувати і САМЕ ЗА ЦИМ ти і приходиш!
Навіть, якщо десь смачніше)
*продовження👇🏼
#безспойлерів
«Гладіатор» 2000 року — став невмирущою класикою, досі займає топові позиції глядацьких рейтингів і взяв 5 Оскарів [фільм, головна чоловіча роль, костюми, візуальні ефекти, звук].
Ніжно люблю оригінальну стрічку. Вона повʼязує мене з певними дитячими спогадами, одним з перших мистецьких шокінезів душі і саме тому, не було в залі більш скептично-налаштованого глядача, ніж я.
До того ж, сер-дід Рідлі Скотт давно не балував мене справжніми емоціями кіношного кайфу, а останні два фільми [Ґуччі і Наполеон], взагалі, ласував одними розчаруваннями.
І неочікувано для мене, сталось так, що 86-річний сер-дід піймав мене!
Піймав на всі маніпулятивні пастки ностальгії, якби я не пручалась. В мені заграли всі спогади, забігали кіношні сироти по спині та залишились до останнього кадру, до останнього звуку.
Коротко про сюжет: «circle of life» на прикладі сина Максімуса.
Трохи більше про сюжет: сер-дід взяв класичний мономіф Кемпбелла і розкрутив його до сіквела.
Що я хочу цим сказати?
Не очікуйте лабірінтів розуму та неочікуваних плот-твістів. Самі себе будете обмежувати)
Перший «Гладіатор» такий саме мономіф, просто він був створений в час, коли це ще нікому не остогидло [дякувати марвелам].
Проте в мене є теорія: можливо, саме зараз, нам потрібна проста історія зі знайомими персонажами. Староформатна, масштабна, епічна.
Таке собі «псевдоісторичне кіно», яке було популярне в 90-00х: Гладіатор, Троя, Хоробре серце, Царство небесне (тікі реж версія), тощо.
Бо це, як окрошка мами, бабусина котлетка з пюрешкою… ти знаєш, чого очікувати і САМЕ ЗА ЦИМ ти і приходиш!
Навіть, якщо десь смачніше)
*продовження👇🏼