✙Віха➔

Останнім часом мовчки спостерігав за тим, як різні суб'єкти ділилися своїми фантазіями про те, що буде якийсь "мир" з росіянами. Наче не чули і не бачили які вони собі ставлять завдання щодо нас. Повне знищення нашої країни так чи інакше, якщо хто забув.

Деякі кола, пов'язані з електоральними процесами останнім часом особливо збудилися. Можливість заморозки війни для них означає, що можуть бути вибори, де можна і заробити нормально, а не писати прутню в інтернетах за 20 доларів.

Та й багато хто із різних кіл поринули у світ фантазій, все більше віддаляючись від реалій. Колективна Ворохта і колективний фітнес-тренер з Одеси поринули все більше в забуття і радше вчинять колективний суїцид, ніж будуть жити в реальності.

А реальність невблаганно б'є нас мокрою смердючою ганчіркою по писку ракетними ударами по наших містах в годину пік. Єдиний мир, який нам готують російські загарбники - це колективна могила і забуття. Що ми можемо сказати про мир у війні, яку ми не починали, і якої, нагадаю, ми не хотіли. Проте, нас не питали і перед нами досі стоїть ультиматум від хуйла - скласти зброю і підставити голову під сокиру.

Ми можемо битися і тоді ще будуть якісь варіанти. А можемо здатися і тоді їх не буде. Але це надто неприємна реальність, яка заважає жити у світі власних суїцидальних фантазій.

Теза «Ми будували імперію разом» абсурдна. 

Незалежно від того вважаєте ви імперію чимось гарним чи поганим. Не конкретну імперію (російську, римську, британську), а імперію як концепт. Бо імперії завжди є продуктом вузьких еліт,  а нації навіть як «вигадана спільнота» конструкт набагато глибший. 

Так само доволі абсурдно протягувати існування націй і боротьбу цих націй до Київської Русі чи «єгипетського полону». Просто тому, що ідея нації як сталого концепту і ідея імперії як концепту не поєднуються. Точніше, вони суперечать одна одній і вступають у прямий конфлікт. Власне, тому що класична імперія формує трохи іншу форму ідентичності. Власне, підданого імперії. 

Нація це не тільки і не стільки мова, не тільки і не стільки етнос, не тільки і не стільки домінуюча релігія, це набагато більш складне явище, яке неможливе без політичної складової. 

Імперія і імперська ідентичність теж явище складне, але при цьому далеке від національної. Бо етнічна приналежність для імперії взагалі не мала значення аж до появи націоналізму як політичної концепції. Навіть релігійна - не завжди. Так, в Російській імперії чи Османській імперії для того, щоб отримати важливу посаду треба було сповідувати офіційну релігію (хоча в обох випадках - не без виключень), але головним завжди була лояльність до імперії як такої. Етнічне різноманіття людей, які займали провідні посади - просто вражаюче. Вірмени, албанці, греки, серби, болгари, турки. Росіяни, німці, українці, французи, татари, балтійці, італійці, шотландці.

Коли на базі згасання релігійної ідентичності і розвитку капіталізму (який витісняв традиційний феодалізм) почали формуватися сучасні нації Західної Європи (перші нації - саме там, так), вони протиставляли себе традиційному феодальному ієрархічному суспільству. 

Коли нації почали формуватися у Центральній і Східній Європі - вони в якості ворога логічно обирали імперії, частиною яких були. Навіть поява сучасних німців та сучасних італійців як націй - це протистояння їх імперіям. Німців - Парижу і Відню. Італійців - Відню. Що не завадило їм потім забажати самим стати імперіями, щоправда колоніальними. А не континентальными. 

Найкраще конфлікт “нація - імперія” ілюструють Османська і Російська імперії. Націоналізм ламав традиційний для імперій ієрархічний формат, де еліти будь-якої етнічності могли влаштуватися в порядок денний за виявлення затверджений форм лояльності. Націоналізм і концепція націй обʼєднувала еліти (бо на всіх імперських посад не вистачить) і простий народ (бо центральна імперська влада завжди сприймається як чужа) в спільному інтересі досягнення самоуправління. На що імперія, відповідно, має відповідати. І крім обмежень у бій йде форма імперського націоналізму - шовінізм. 

Суть шовінізму полягає в постулаті переваги одного народу над іншими народами з метою обґрунтування свого «права» на їхню дискримінацію або пригнічення. От Ленін критикував «великорусский шовинизм» саме як форму виродженої імперськості, яка виправдовувала саме існування імперії. Те саме було у Британії, яка виправдовувала несправедливе панування над Індією словами Кіплінга про «тягарем білої людини». Так само було з Османською, Французькою колоніальною та іншими імперіями. Вищою формою шовінізму стане нацизм. 

Тому боротьба України проти Росії, як і наша війна - це війна нації, що бореться за незалежність (української нації) проти імперії, яка набула найбільш потворних шовіністичних форм (Російської). Росія вдруге стала саме шовіністичною імперією, вперше це сталося за пізньої Російської імперії Алєксандра ІІІ і Ніколая ІІ. 

А те що у нас колись справді було спільне минуле (яке не завжди було станом війни) і люди з українською етнічністю зіграли у побудові імперії значну роль не має зараз взагалі ніякого значення. Греки теж Османам імперію будувати допомагали. А потім з нею воювали. Та й сучасна Туреччина побудована Ататюрком на запереченні імперської османської ідентичності. Такі справи. 

Підписатися на Богданова

Логіст не здійснює подвиг, коли видає за накладною майно. Діловод не схожий на Тоні Старка в момент заповнення чергового журналу. І від їхніх історій журналісти звикли відмахуватись.

Втім, не журналістами єдиними. Кінематограф привчив нас бачити у війні подвиг і трагедію, епос і смерть, торжество духу та велич жертви. Комп'ютерні ігри навчили тому, що солдатські будні 24/7 складаються з вогневого контакту. Якщо боєць не спить, то стріляє. Якщо не стріляє – спить.

Третя штурмова вже зрозуміла цю пастку – і тому на рекламних білбордах висить запрошення "працювати в армії". Тому що в армії справді можна працювати. Не перемагати Таноса. Не бурити метеорит. Не підривати зірку смерті. Думати, варити борщ, ремонтувати речі. Бонусом ти отримуєш почуття приналежності, привід для самоповаги, пільги та статус.

Але натомість ми вже третій рік живемо в ситуації збитої оптики. Що вище на п'єдестал ставлять нас – то менше люди хочуть до нас. Що героїчніше описують наш побут – то менше інші хочуть його з нами ділити. До війни ми говорили про те, що заручник клікбейту – це здоровий глузд. 

Але останні три роки заручник військового клікбейту – це країна.

Я не народжений для війни.

Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.

Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.

25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.

А ще я не дивлюся телевізор.

Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.

Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.

Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.

Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.

Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.

Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті.

Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.

У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.

Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча.