Албанець Кадаре рідко робив головними персонажами своїх книг краян. Так і в «Барабанах дощу» автор показує нам історію однієї облоги, епізод великої війни османів проти албанців.
Водночас автор стверджує, що це не історичний роман.
За історичними деталями проступають метафори, що відображають події та політичну ситуацію в Албанії початку 1970-х років. Непомітно, тихою сапою, у текст вводяться елементи судових процесів, страт, своєрідного аналогу «ГУЛАГу», шпигунства та діяльності місцевого КГБ, що навряд чи було характерним для османської армії XV століття. Проте, ці елементи настільки органічно лягають в оповідь, що людина незнайома із середньовічною історією просто не помітить підміни.
У книзі немає головного героя. Ми чуємо історію із вуст літописця, проте дивимось на неї очима усіх турків водночас: муфтія, астролога, архітектора, інженера, яничара, поета, тлумача снів, зберігача печаток, точильника ножів, карлика, наложниць з гарему та євнуха. Нам встигають показати перспективи та цінності кожного з цих персонажів. Хтось горить ідеєю завоювання фортеці; хтось зацікавлений у покращенні військових технологій; хтось бачить сенсом життя війну, як самоціль; хтось наживається на війні, абсолютно нехтуючи кінцевим результатом битви; а хтось взагалі живе так, ніби ніякої війни не відбувається.
Якщо ви прочитали «Зачаровану гору» й не викупили алегорії та метафори — почитайте Кадаре: має бути куди більш зрозуміло, але не менш вишукано та елегантно.
За відгуком може здатись, що книга мала б налічувати щонайменше 500 сторінок, проте, Кадаре встигає розповісти настільки комплексну історію лише за 200 папірчиків. Тому роман можна прочитати за вечір і вже наступного дня прийнятись за перечитування.
Водночас автор стверджує, що це не історичний роман.
За історичними деталями проступають метафори, що відображають події та політичну ситуацію в Албанії початку 1970-х років. Непомітно, тихою сапою, у текст вводяться елементи судових процесів, страт, своєрідного аналогу «ГУЛАГу», шпигунства та діяльності місцевого КГБ, що навряд чи було характерним для османської армії XV століття. Проте, ці елементи настільки органічно лягають в оповідь, що людина незнайома із середньовічною історією просто не помітить підміни.
У книзі немає головного героя. Ми чуємо історію із вуст літописця, проте дивимось на неї очима усіх турків водночас: муфтія, астролога, архітектора, інженера, яничара, поета, тлумача снів, зберігача печаток, точильника ножів, карлика, наложниць з гарему та євнуха. Нам встигають показати перспективи та цінності кожного з цих персонажів. Хтось горить ідеєю завоювання фортеці; хтось зацікавлений у покращенні військових технологій; хтось бачить сенсом життя війну, як самоціль; хтось наживається на війні, абсолютно нехтуючи кінцевим результатом битви; а хтось взагалі живе так, ніби ніякої війни не відбувається.
Якщо ви прочитали «Зачаровану гору» й не викупили алегорії та метафори — почитайте Кадаре: має бути куди більш зрозуміло, але не менш вишукано та елегантно.
За відгуком може здатись, що книга мала б налічувати щонайменше 500 сторінок, проте, Кадаре встигає розповісти настільки комплексну історію лише за 200 папірчиків. Тому роман можна прочитати за вечір і вже наступного дня прийнятись за перечитування.